Жах на вулиці В’язнів

Час ще не настав, але дехто не витримує та починає розмотувати транспаранти. Доводиться на ходу змінювати план і завчасно ставити намети. Пес раптом загавкав, патруль знову наблизився…»

Ще через день я прочитав нове повідомлення про події звідти. На завод повернулося законне керівництво, писала преса. Було фото всміхненого Марка. «Перемога», — казав під іншим фото профспілковий лідер. У третій статті про це я раптом прочитав, що «від травм, отриманих під час сутичок із міліцією, у лікарні помер журналіст Віктор…, лауреат премії Гонгадзе. Губернатор уже висловив жаль і звернувся до міліції з вимогою…»

— …Напиши роман, — сказав мені на прощання Віктор.

— Добре, якось напишу, — буркнув я.

— Захадітє, атправляємся, — штовхала мене в спину провідниця.

— Напиши вже. У тебе все є. Трохи інтерв’ю та трохи тексту.

Я махнув рукою та пішов у вагон. Раптом почув гарчання. Це був той самий пес, який мене зустрічав.

— О, — усміхнувся я. — Твій тезко. Прийшов мене проводжати.