Левине серце
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1978
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Левине серце». Краткое содержание книги:
— Хочеш, то йди, — сказала мати, і Гриша пішов не так з душевної потреби, як з цікавості: що ж воно в нього за батько такий бігучий та непосидючий?
Землемір сидів у трофейному френчі, босий, ворушив пальцями ніг і лякав дядьків, яких набилося до діда Левенця повен двір у надії на випивку, химерними словами про далекоземелля, черезсмужність, вузькосмужність, правочин, вклинювання, нуль лімба, нуль алідади, кавальєр, пікетаж.
Дід Левенець страшенно пишався тим, що його син «геометр» і що такий мудрий, йому досі стриміло в пам'яті, як він колись був єдиним «інтелігентом» на весь Карпів Яр, бо приніс з першої світової війни алмаз для різання скла, а відомо ж, що володіти таким тонким інструментом не міг будь-хто. Монополія діда Левенця тривала багато років, без нього не могли вставити жодної шибки в Карповім Яру ні до війни, ні після неї, аж ось якісь непосидючі геологи відкрили якутські алмази, промисловість умить взялася до роботи, і склорізи з'явилися навіть у сільській крамниці. «І хто їх просив одкривати ті алмази!» — бідкався дід Левенець. Отож тепер він втратив своє значення, але міг надбати його завдяки синові, який прибув відводити землю під нове село, сказано ж бо: без Левенців у цих краях ніколи нічого не діялося й не вдіється!
Тут, мабуть, доречно повідомити, що дід Левенець страшенно пишався своїм походженням. «Куди твоє діло, — казав він стрічному й поперечному, — наш рід іде від славетного полковника полтавського Прокопа Левенця! То був чоловік — куди твоє діло!» Гриша чув це від діда безліч разів, у школі він зробив кілька несміливих спроб довідатися, чи справді був такий полтавський полковник, і чи справді славетний, і чим саме прославився, але історія, а з нею й учителька історії Одарія Трохимівна затято й запекло мовчали. Деяку ясність у це темне питання внесла баба Явдоха, яка рятувала Гришу від дідових розбазікувань, нашіптуючи йому ласкавим своїм голосом (бо всі баби на Україні мають ласкаві голоси!):
— Не слухай його, дитино моя! Сказала б тобі, та ти ще малий. От підростеш, тоді скажу все…
Щоб належно відзначити синів приїзд, дід Левенець не став обмежуватися звичним пригощанням, а задумав річ нечувану в Карповім Яру: накрутити для всіх гостей морозива. Коли Гриша прийшов до діда, там уже все було готове: в дерев’яній діжечці з льодом, принесеним з колгоспного льодника, стояв емалевий бідончик, в бідончику — сметана з жовтками й цукром, крізь ручку бідончика простромлено звичайну качалку, не було тільки кому сісти й крутити бідончик годин зо дві, поки мішанина з сметани, яєчних жовтків і цукру скрутиться в ньому на морозиво.
— О, внучок, сідай крутити! — зрадів дід Левенець, а землемір, або ж «геометр», потиснувши руку своєму синові і теж благословивши його на таку важливу справу, пообіцяв показати дуже цінні речі.
Гриша не став сперечатися, бо й сам охоче поласував би морозивом, він сів і став крутити бідончик у діжечці, а землемір тим часом показував йому свої цінності, що, як можна було зрозуміти, належали до фамільних, чи що. Показав велосипед. Високий, іржавий, схожий і не на механізм, а на стару кістляву коняку. Тоді показав годинник на руці, теж старий, химерний, схожий на один з тих тракторів, що, зіпхнуті з урвища, десь тихо покоїлися на дні провалля посеред села.
— Оце як вмру, все твоє, — пообіцяв землемір.
— Та чого вам умирати? — пожалів його Гриша.
— Доведеться, брат. Такі закони природи. І тоді це все твоє. Трагічно й невідворотно.
— Коли вже воно трагічно, то лишайте все це тут, а самі живіть далі, — сказав Гриша.
— Бач яке раховите! — зраділо вигукнув землемір. — У Левенців пішло!
Про землеміра й морозиво додати більше нічого. З стернею ж справа набагато важливіша. Бо стерня, про яку мовиться, належить до явищ задокументованих. Вона золотиться на фотографії, де мав би бути зображений тільки Гриша Левенець, а може, й ділянка, на якій згодом стоятиме його з матір’ю хата, але вийшло так, що майже всю фотографію займала стерня, висока, можна б сказати, розкішна стерня, з якої ледь помітно стриміла Гришина голова.
— Ну ж і барбос цей Самусь — отаку стерню лишив! — казали світлоярівці, але так, щоб Самусь не чув. Бо коли чув, одразу й огризався: «Все правильно. Я комбайнер, а не перукар. Хочеш підстригатись — їдь у район і підчикрижуйся під „нульовку“.»
Але в одинадцять років проблема висоти стерні тебе ще не хвилює. Що стерня вища, то привабливіша, в ній можна гратися в ховачка, вона так прекрасно шурхотить, а пахощі від неї такі, ніби в кожній соломинці зібрано аромати з усього степу.