Левине серце
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1978
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Левине серце». Краткое содержание книги:
Уся долинка, заросла густими верболозами, наповнена була встановленими на однаковій відстані один від одного, вміло вкопаними в глиняний берег, захованими й замаскованими самогонними апаратами якоїсь не відомої ще науці й радянському судочинству конструкції, апаратами, повністю автоматизованими, керованими на відстані, чи що, бо ж нікого не було, а дрівця, підкладені під казанки, горіли, і в казанках булькотіло, і по змійовиках текло, а тоді капало в підставлені посудини. Товариш Вивершений присів біля одного з апаратів, підставив пальця під прозору краплю, лизнув, прискалив око, лизнув ще, тоді спробував з сусіднього апарата, тоді з крайнього і вимушений був визнати, що продукція досить високої якості, коли не сказати — найвищої.
Той, хто подумав погано про товариша Вивершеного, виходячи з цього зовсім не типового випадку дегустації ним перваку, гірко помилився. Бо товариш Вивершений сам не пив, іншим теж не радив і взагалі вважав, що пити горілку й курити — найшкідливіші розваги. На дозвіллі він навіть пробував підрахувати, скільки б люди могли зробити, якби не витрачали часу на куріння й пиття алкогольних напоїв (та ще з тостами!), або скільки випивається колгоспом горілки за місяць, за рік, за десять, коли брати по півлітри на душу населення, скажімо, на тиждень. Але дозвілля в товариша Вивершеного майже ніколи не було, своїх обрахунків він так до кінця й не доводив і страшенно дивувався, що десь у державі існує, видать з усього, спеціальний орган, який веде такі підрахунки, бо як же інакше можна пояснити той факт, що горілки завозиться в район саме стільки, скільки її випивається.
З провалля товариш Вивершений видобувся в настрої вельми рішучім і агресивнім. І коли почув, що Щусі й Самусі не хочуть перебиратися на нове місце й затіяли якусь жабомишодраківку не знати чого й за що, то миттю збагнув усі таємні причини отої проволочки. Хотів одразу й затаврувати належно всі пережитки, сховані на самому дні провалля, але вирішив, що переможний поступ часу сам зітре з лиця землі все відстале й незаконне, і, щоб припинити непотрібні балачки, звелів вирішувати питання в робочому порядку, тобто складанням списку.
10
Тим часом автор цієї розповіді був між життям і смертю. Сказано це не для красного слівця, а для якнайточнішого окреслення становища, в яке автор потрапив через необачність і елементарну втрату пильності. Єдине слово з ужитих тут не зовсім точне — це «був», бо треба було б сказати «висів». Справді, висів між життям і смертю. Життя було вгорі: весняне голубе небо, ласкаве, безмежне, тепле, прекрасне, а смерть — унизу: мокра, холодна, похмуроглибинна. Власне, висів і не сам автор, а його старенька «Побєда», якою він приїхав до Карпового Яру аж із столиці, а тут, не знаючи до пуття дороги і забувши давню мудрість, що хто навпростець ходить, удома не ночує, вирішив добратися до сільради саме навпростець, а той «простець», себто берег, був залитий дніпровською весняною водою. Мабуть, вода заливала берег щороку, бо карпоярівці приноровилися щоразу насипати тут високу греблю, заплітаючи її з боків, щоб не розсувалася, шелюжинням, це давало змогу економити трудові зусилля, починаючи кожного разу не з нуля, а з торішніх залишків греблі, відповідно доплітаючи боковини й підсипаючи зверху нового піску. Все це автор завдяки своїй фаховій спостережливості вмить збагнув, він, як ті археологи, які за кількістю культурних викопних шарів можуть з точністю до десяти років сказати, скільки років тому чи тому черепкові, видобутому з найглибших глибин землі, міг би навіть порахувати, скільки поводей і якої саме сили вже витримала ця гребля. Єдине, чого не міг автор, — це встановити пропускну спроможність споруди, бо не володів потрібними технічними знаннями, а державна автоінспекція не подбала про те, щоб перед греблею стояв знак з вказівкою на те, скільки тонн можна провозити. Ось і сталося так, що машина, щойно вискочивши на греблю, вмить забуксувала на ній, а тоді якась ворожа всьому живому сила потягла її вбік і назад, та й ще вбік, та в воду, а води, як досить швидко зорієнтувався автор, було внизу метрів з шість або й цілих десять. Це могло називатися: «булькнеш і не квакнеш», могло називатися й ще інакше, тут уже автор втратив смак до слів і називань, бо, здається, все вказувало на невідворотне наближення його кінця, тобто біологічного (отже, й ідеологічного) існування. Машина (а з нею й автор) так би й булькнула, якби чудом-дивом і щастям не зачепилася заднім мостом за товстий пакіл, який стримів з тіла греблі, і так зависла перехняблено, повна води, і автор сидів, уп’явшись у кружало керма, по шию у воді, боявся ворухнутися, бо не знав, що тримає машину і чи міцно тримає. Спробував відчинити дверцята, але вода підпирала їх, та й навіщо відчиняти — хіба щоб поринути? Вилізти через праві дверцята — для цього треба було робити безліч загрозливих рухів і пересувань, на які зважитися людина могла тільки несповна розуму. Так автор і висів між життям і смертю, а товариш Вивершений саме тоді вирішував найкардинальніше для карпоярівців питання.