Скоґландія

До столиці лишалося вже недалеко. Всю дорогу вони їхали мовчки, хлопчина майже не розплющував очей, так наче спав, тільки час від часу мало не злякано хапався за свого берета й ще нижче натягав його на лоба.

Чоловік усміхнувся. Звісно, краще було б, якби поруч сидів балакучіший супутник, а натомість тепер він, боячись збудити хлопчину, навіть не важився увімкнути приймача. А проте почувався чоловік спокійно й задоволено. Приємно було допомогти малому, адже той, якщо судити з його вигляду, на потяг грошей не мав. Хоча це було й досить дивно, надто коли зважити на те, як вишукано він розмовляв.

Десь за годину їзди до міста їх почало обганяти двомісне спортивне авто, а назустріч саме мчала вантажна машина, і чоловік різко загальмував.

— Прокляття! — розлючено кинув він. — Декому так і кортить не їздити, а літати!

Хлопчина злякано розплющив очі, потім знову відкинувся на спинку сидіння й спитав:

— Чи скоро ми вже приїдемо?

Чоловік кивнув головою й промовив:

— Можна, я вимкну тепле повітря? Ти вже, мабуть, трохи нагрівся.

Замість відповісти, хлопчина відстебнув ременя безпеки, скинув бахмату куртку й сказав:

— Так, дякую. — Берета він знов нацупив на самі очі.

Згодом чоловік дорікав собі за те, що повівся так нерозважливо. Було очевидно: хлопчина наляканий. Однак ніщо не вказувало на те, що він покалічений, тим більше — покалічений тяжко… Чоловік тієї ж миті різко пригальмував, повернув голову до малого й пожартував:

— А чи не хочеш ти скинути й берета? Тобі в ньому не парко?

Хлопчина мовчки покрутив головою й визирнув з вікна.

— Слухай, у кімнаті й у машині головний убір належить скидати! — промовив чоловік і простяг праву руку, щоб жартома стягти з хлопчини берета.

Далі все сталося блискавично. Хлопчина схопив його руку й так її вкусив, що від болю чоловік мало не випустив керма, й машина трохи не злетіла з дороги, а хлопчина смикнув берета до себе, відчинив дверцята й випав на асфальт.

Чоловік скрикнув і подмухав на руку, а тоді різко зупинився й дав задній хід. Але на узбіччі вже нікого не було. Хлопчина, мабуть, подався до лісу.

Чоловік поглянув на сліди від невеличких зубів на тильному боці долоні та пучці великого пальця й простогнав. Подумав ще, чи не погукати хлопчину, але потім вирішив махнути на все рукою. У того шибеника душа вже, мабуть, у п’ятах, і він однаково не повернеться. А крім того, тепер вони квити; рука в чоловіка вже почала напухати, і він відчув, як у ньому наростає лють. Отож його не мають діймати докори сумління за те, що покинув хлопчину на дорозі отак самого-одного. Нехай би кусався ближче до міста! А втім, туди лишилося не так уже й далеко.

Чоловік перехилився через сидіння поруч, узяв картату куртку й, вийшовши з машини, поклав ту одежину на узбіччі. Він не мав сумніву: хлопчина, почувши, що машини поїхала, вийде з лісу. Отоді й знайде свою куртку.