Посол мертвих
- Автор: Мельничук Аскольд
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-557-5
- Переводчик: Ганна Яновская
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Посол мертвих». Краткое содержание книги:
Лев вирішив не йти на роботу. Він зателефонував до головного офісу за кілька хвилин до того і сказав, що хворий. День загрозливо навис над нею. Адріана терпіти не могла, коли він отак залишався вдома.
Здавалося, він занурився у свою газету, проте гортав її надто швидко. Потирав шию, на якій сиділа його провина, а транспорт за вікном несхвально гудів, дорікаючи йому за знехтувану відповідальність, і напруження в кімнаті так посилилося, що Ада, яка зазвичай вправно поводилася з ножем, раз-другий порізалась. Обидва рази стримала зойк. Хлопці пішли до школи кілька хвилин тому.
— Ти втратиш роботу, — нарешті промовила вона й одразу пожалкувала про це.
Цього вистачило.
— Що? — закричав Лев, моментально завівшись.
Він жбурнув газету вбік і важко пішов до плити.
— Що ти сказала?!
Його шкіра стала така сама червона, як її замащені буряком руки. Вона відчувала його кавовий віддих на шиї.
— Треба було тебе з хати вигнати! Я працюю. Шість днів на тиждень. Чоловікові потрібен відпочинок.
Вона ціла стиснулася, зібралася.
— Ти вдаєш, ніби маєш що робити. Скільки ти за день робиш — я би за годину переробив! — гарикнув він.
Урешті, відмовившись мовчати, вона розвернулася з ножем у руці й завдала удару у відповідь:
— Ти скиглій! Поглянь на Ігоря чи на Едуарда. Вони ховаються від роботи? Вони роблять те, що треба! — просичала вона.
Цього Лев не витримав і вдруге за той ранок підняв на неї руку.
Уночі, коли діти лягали спати, все було інакше.
У спальні панувала атмосфера храму, святого місця. Ада як могла прикрасила кімнату вишиваними фіранками, застелила комод вигадливо плетеною серветкою, що її купила в пані Думки на церковному базарі. На подвійному ліжку вистачало місця саме для двох — і, пересварившись, вони затишно вмощувалися поруч, наче протягом дня обмінювалися самими лише поцілунками.
Невдовзі Львова рука намацала її грудь — і жінка, зітхнувши, здалася.
Наприкінці ночі вона цілувала його і розповідала, як його кохає. Під час війни захищав її саме Лев. Саме Лев зробив те, що потрібно, щоби вони дісталися до Америки. Саме Лев знайшов цю квартиру, де в них нарешті з’явилася власна спальня — як колись була в неї у батьковому домі. Лев дав їй стабільність у світі, якому вона була більш байдужа, ніж погода.
Жалюзі від вітру постукували по підвіконню.
Кілька років Алекс приносив їй велику втіху. Він був мамин улюбленець, і його хвороба тільки загострила її розуміння сенсу життя. Вона безперестанку ніжно дивилася на синочка, обсипаючи його легкими поцілунками, схожими на дотики язика маленького мисливського собачки.
Син натомість був зачарований покійниками з Адріаниного роду. У дитинстві Алекс бачив їх так само виразно, як вона, — це її дуже дивувало, бо своїх дядьків і тіток він ніколи в житті не зустрічав. Міг бачити їх лише на фотографіях у дешевих рамках, які вкривали всі площини навколо, крім того місця, де стояла попільничка. Проте щойно, приміром, з’являлася Ніна, Алекс плескав у долоні, усміхався й показував на неї. Аді зігрівало серце таке підтвердження власних видінь. Смерть пов’язала їх зі самого початку. Завдяки його цікавості до її привидів ті й далі були живими для неї.
Підростаючи, він поступово втратив ці здатності, хоч Ада й надалі переконувала своїх синів: «Ось поглянь, це твоя тітонька». Або: «Чуєш, вітер промовляє ім’я твого брата?» Наполовину то була свідома поезія: Ада намагалася приручити химерний світ, який вибухав навколо неї. У містах дерева гинули, і вона боялася, що колись замість неба буде пластиковий купол. Але хай би що вона робила, однаково почувала, що сини стають їй чужими, що в її дім втручаються сили майже такі самі руйнівні, як і ті, з якими вона стиналася під час війни. Хоча вона й помічала існування такої дивовижної речі, як телебачення, та кілька років відмовлялася придбати додому телевізор. Попри протести синів, вона не змінювала свого рішення. Померлих було стільки, що вистачило б для компанії Алексові та Полу на ціле життя. Нестримні духи тіток і дядьків пурхали навколо них подібно до метеликів, навіть дерева та квіти гордо величалися як їхнє втілення, радо поєднуючи рослинне з людським. Телебачення відволікало б дітей, не давало б їм налаштуватися на частоту минулого — а ким будуть вони без цієї тяглості? Слабкими тінями скороминущих жадань і примх.