Сіль для моря, або Білий Кит

— Дякую-дякую, — відсміявшись, жінка провела кінчиками пальців по краєчках капелюха. — Добре, що не на Того-Кого-Не можна-Називати[3]! — кумедно порухала ніздрями. — Але для того мені довелося б відрізати собі носа, а він мені надто дорогий.

Ліза пирснула в кулачок. Бути без носа Ані б точно не личило.


— То кажеш — фея? — Жінка насунула капелюха й сплела пальці в замок. — Що ж… Мене так називали, і не раз. А от бажання… Іноді досить просто опинитися в потрібному місці в потрібний час. Можна просто вислухати когось, і ти вже зробиш його щасливішим. Є секрет, — змовницьки притулила вона палець до губ. — Умієш берегти секрети?

Дівчина швидко кивнула.

— Гаразд. Тоді слухай уважно! — стишила жінка голос, додавши йому таємничості. — Якщо раптом ти побачиш когось і йому буде потрібна твоя допомога, допоможи. Ти будеш для нього отією феєю або здійсненням бажання.

— А як зрозуміти, що це саме я?

— Легко. Ти повинна слухати своє серце.

— Але що я можу? Мені тільки чотирнадцять, і в мене нічого немає. Ось, наприклад, я побачу безпритульного собаку і відчую, що повинна допомогти йому. Я дуже люблю собак і завжди хотіла цуценя. Але як? Якщо я приведу його додому, нас виставлять за двері. А віддати в притулок… Я чула — там тваринам дуже погано.

— Ти можеш принести йому їжу. Вдома в тебе що-небудь точно знайдеться. Повір, їжа для бродячого собаки — це вже чудо. Особливо, якщо її принесе людина. Йому не доведеться за неї битися і боротися або чекати, сидячи ­біля магазину.

— Та чим може допомогти їжа?

— Вона подарує йому ще кілька днів життя. Особливо в холод. Улітку голод здолати простіше. Для бродячого ­собаки це вже багато.

Ліза уявила, з яким апетитом буде ковтати великий кудлатий песик принесений обід, і кивнула:

— Добре. Із собакою все просто. А з людиною? Як я можу допомогти комусь, кого навіть не знаю? Якщо я запропоную їжу, не думаю, що мене зрозуміють.

— Ти забула, про що я тобі щойно розповідала? Не обо­в’язково щось робити, допомога може бути й у звичайному мовчанні.

— Тобто просто помовчати?

— Людині важливо знати, що вона не самотня. Самотність — це найбільший страх кожної живої істоти.

— Ти теж цього боїшся?

Аня здригнулася:

— Ні, вже давно не боюся.

Ліза підійшла ближче і поклала руку на плече жінки:

— Ти не одна.

Місяць набув теплого жовтого відтінку й засвітився, ніби маленька лампочка. Темно-синє море, чорна смуга й темно-сіре небо. Зліва від місяця — маленька зірочка. Море перетворювалося на небо і навпаки. Вночі море і небо завжди ставали одним цілим.

— Мало не забула — це тобі. — Дівчина поклала на коліна Ані маленький тканинний мішечок. У блакитному небі літали птахи — маленькі чорні розчерки, ніби хтось розписував ручку.