Сіль для моря, або Білий Кит
- Автор: Никулина Анастасия
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-966-942-083-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Сіль для моря, або Білий Кит». Краткое содержание книги:
Ця історія про довіру, зневіру і про любов. Вона про нас із вами — дорослих і юних, розумних і наївних, романтиків і прагматиків. Зрештою, ця книжка про те, що сенс життя не в тому, щоб ставати сіллю для моря.
— Я тебе розумію.
Усього три слова. Виявляється, для щастя їй треба було так мало! Раніше їй ніхто такого не казав. Та і стосунки з хлопцями були іншими. У школі їй більше подобалося дружити, ніж розсилати записочки чи розглядати об’єкти пристрасті в люстерко… Однак секрет із минулого в неї залишився — її особливий спогад. Тоді їй було майже одинадцять. Вони саме приїхали з батьками на море. Із сьомої ранку й до десятої Ліза належала собі й морю. Потім — доводилося повертатися у квартиру, яку вони винаймали у привітної подружньої пари, читати все поспіль із великої бібліотеки господарів. Особливо Лізі подобалися міфи та легенди про море. А потім — о п’ятій повертатися до моря. А о пів на восьму — облившись прохолодною водою, набраною господинею у великі мідниці, покривившись від запропонованої риби (рибу вона досі терпіти не могла) і нашвидкуруч з’ївши гречану кашу, — дівчина збиралася на вулицю.
Просто перед домівкою розташувався просторий майданчик, зусібіч оточений деревами. Там було багато дітей, але головне там був він — Антон. Старший за неї на два роки, йому було вже тринадцять, високий, світловолосий, блакитноокий. Ліза з першого погляду зрозуміла, що він їй страшенно подобається. Тому перед кожною прогулянкою вона старанно чепурилася — надягала спіднички й просила маму заколоти їй блискучі метелики на голові, а ще розпускала волосся — своє головне багатство. І, виявилося, недаремно. Антон її помітив. Інакше й бути не могло! Улюбленою грою у дворі були козаки-розбійники, звичайно ж — хлопці проти дівчат. Дівчатам щастило, і вони перші грали за розбійників — збиралися в купку, вигадували суперскладний пароль, а потім — із вереском розбігалися врізнобіч. Ліза пам’ятала, як їй здавалося, що вона не бігає, а літає — адже саме за нею кинувся Антон. Хлопчаки завжди вибирали собі по одній жертві. Вони оббігли гойдалки й карусель, потім Ліза піднялася на гірку і з’їхала з неї, але Антон у два стрибки дотягнувся до неї і рвучко притиснув до себе.
Як же їх тоді труснуло — здавалося, все тіло пронизало електричним струмом! Блондин не випускав її з обіймів до кінця гри, казав, що це її покарання. Він не промовив ані слова, і вона теж мовчала. Навколо шелестів вітер у кронах дерев, ноги здіймали куряву, дівчата верещали, коли їх «катували», випитуючи пароль, а Ліза з Антоном просто сиділи внизу гірки. Це був найкращий вечір у її житті. Потім мама покликала її додому, а за кілька днів вони виїхали з міста. Антон залишився для неї світлим образом у спогаді, зараз вона навіть не згадала би його обличчя, але тепло того вечора назавжди залишилося з нею, як і тепло його рук.
Потім, як завжди буває після літніх канікул, — повернення до школи. Ще за два роки — та історія, через яку їм довелося переїхати до Туманівки. Тут образ Антона майже витіснив Макс. Але він був поза межами досяжності — щось на кшталт кумира, якого хоч і можеш бачити по телевізору, але знаєш, що між вами стіна або навіть ціла прірва. З Китом усе було по-іншому. Лізі здавалося, що це справжні дорослі почуття, й вона страшенно пишалася собою. Вона з головою пірнала у світ віртуального спілкування і щоразу з величезним зусиллям змушувала себе повертатися назад. Своєю, хоч і віртуальною, присутністю в її житті Кит допомагав терпіти постійні причіпки батьків і сварки з однокласниками. Диво, що такі, як він, узагалі існували. Особливо в її житті.
Ліза доїла пачку шоколадних цукерок і з жалем розжувала останній горішок. Такі спогади можливі тільки під шоколад. Все-таки ті горішки — це смакота! Вона підвелася з ліжка, на якому провалялася весь ранок в обіймах із солодким, і увімкнула радіо. Настрій у дівчини був грайливий. Вона наспівувала щось собі під ніс, танцювала й навіть влаштувала генеральне прибирання у своїй кімнаті, що неабияк здивувало маму. Здається, вона більше не сердилась. Коли мама усміхалася, жити було легко і приємно. Наче сонце, що виходило з-за хмар. От якби так тривало завжди! Ліза поцілувала її в щоку і втекла на море, де вже на неї чекала Аня.