Лікарня на відлюдді
- Автор: Волков Олексій Михайлович
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: TOB «Гамазин»
- ISBN: 978-966-2938-61-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Лікарня на відлюдді». Краткое содержание книги:
А як же детективний сюжет? — запитаєте ви. Далебі Маестро, він на те й маестро, аби за жодних обставин не відступити від обраного шляху. Цей детектив, чи то пак трилер у його виконанні не менш віртуозний, як і всі попередні!
— Розпорядився. Зараз принесуть.
— От, зараза... — повторив Малевич. — Я знав, що так буде. Ну, знайомся — наш новий ординатор — Олег Вікторович Женатий із Харкова. А це Ілля Петрович Медвідь. Працюватимете разом.
Лікарі потиснули один одному руки.
— Тут у нас є одна хвора, — пояснював Олегу Малевич, — вже поступала зі стравохідною кровотечею — цироз печінки. Тепер Удруге. Лягла до терапії підлікуватися, а там почалося. Зараз переводимо до нас. Ви, напевно, сьогодні займайтеся влаштуванням побуту, відпочивайте з дороги. А завтра прошу о пів на дев'яту. Гаразд?
— Гаразд, — відповів Олег, прощаючись.
А зачиняючи двері, почув за спиною:
— Значить, так — давай бігом замовляй по санавіації кров, мінімум літру, плазму свіжоморожену...
Тут також був передній край.
У невеличкому кабінеті, ущент заставленому коробками, сидів за столом чоловік загалом благовидної зовнішності, у дещо пожмаканому піджаку, при краватці. Щоправда, проглядало у ньому щось таке — щуряче. Можливо, це враження справляли рідкуваті вусики, що стирчали якось так на сторони. Ту ж асоціацію підтримував цупкий погляд, що скакав по паперах, які лежали на столі купами. Навпроти «щура» сиділа Ада Василівна, заступник головного лікаря, і терпляче щось йому пояснювала. Поруч застигла головна медсестра лікарні — доволі видна, ще молода жінка, також вдягнута в халат.
— Послухайте, — тлумачила начмед, — це ж не від нас залежить. Ви повинні розуміти! Гуманітарка, яка йде до нас, півроку стоїть у Києві. Потім приблизно стільки ж в обласному центрі. Потім у нас стоїть — і ми не маємо права до неї торкнутися, оскільки вона не розмитнена. Це ж купа інстанцій! А до гуманітарки, як ви розумієте, ні американець, ні бельгієць не покладе нічого доброго — те, що самим не потрібно, те, у чого термін придатності закінчується. От воно і приходить у повну непридатність, поки перейде через нашу бюрократію. М'яке миші поїдять, а препарати вже страшно хворим давати. Але з нас за кожну таблетку потім питають. І ми повинні списувати їх усіма можливими шляхами. От чесне слово, краще б її взагалі не було, цієї гуманітарки!
Чиновник лише кивав на знак розуміння, а потім знов за рибу гроші — заходився гнути своєї:
— Що ж, до акту можуть бути додані ваші пояснення, це будь ласка. А тепер перейдемо... Де в нас були бинти? Ось! Партія бинтів — п'ятсот штук. Давайте розберемося, куди ця партія поділася.
— А куди вона могла подітися, — невдоволено буркнула головна сестра, Зіна. — Лежить по відділеннях. Вона вся мишами поїдена, смердить і з «мишачками». Хірурги були хотіли різати на серветки і стерилізувати, але не наважились. їх спочатку прати треба, а як бинт випереш?
— От і добре, що лежать... — задоволено воркотів щуряка. — От і порахуємо... Хто отримав найбільше?
— Хірургія.
— От і прекрасно. Проведіть мене туди.
Усі троє вийшли, і Зіна зачинила кабінет.
Хвора лежала в окремій палаті — була дуже бліда і періодично заплющувала очі. Жінка вже старша, звичайної зовнішності. В обидві руки її були встановлені крапельниці — одна з кров'ю, інша з розчином. Поруч поралися дві медсестри, а ендоскопіст, який щойно скінчив обстеження, приводив до ладу апарат.
У коридорі за дверима стояли Малевич із Медвідем та син хворої.
— Усе, як минулого разу, — пояснював йому завідуючий. — кровить із кардіального відділу стравоходу, з отих самих розширених вен.
— Господи... — на обличчі сина відбивалися переляк і відчай. — Кажіть, що треба. Може, ліків якихось?
— Ну, ви ж розумієте, — розвів руками Малевич, — ситуація дуже важка. Ми пояснювали вам минулого разу, що перспективи у подібному випадку п'ятдесят на п'ятдесят. Немає таких засобів, які гарантовано зупиняють кровотечу. А так — усе, що можливо, робимо їй у повному обсязі. Ми, звісно, зателефонуємо зараз на санавіацію, але це формальний дзвінок. Хвора абсолютно не транспортабельна, щоб її кудись везти.
— А операція? — з надією запитав син.
— Її просто не знімуть зі столу, — промовив Малевич. — Ситуація важка, але будемо сподіватися, що вдасться зупинити, як минулого разу.
— Так, я розумію... Дякую...
По коридору до них наблизилася Ада Василівна, яка щойно привела у відділення інспектора КРУ.
— Миколо Прокоповичу, в нас зараз КРУ працює...
— Адо Василівно, дайте спокій із вашим КРУ! — не витримав Малевич. — У нас хвора важка. Є старша сестра у відділенні — ведіть до неї, нехай розбираються.
— Миколо Прокоповичу, воно — наше, оце КРУ. І в усіх нас є важкі хворі...
— Адо Василівно, я вас прошу! — завідуючий скривився і, притискаючи руки до грудей, позадкував до свого кабінету. — Я вас дуже прошу, дайте, ми розберемося з цією хворою, а потім усе решта. Тиск, пульс на нулях, а вам — КРУ!