Чого не гоїть огонь
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Чого не гоїть огонь». Краткое содержание книги:
— Багато різного, — пробурмотів Яків.
— Чого?
— Хоч би формальностей.
— То треба діяти. Зараз! Завтра! — Шприндзя підбадьорилась, очі її блискали.
— Уяви, як гарно! Ми їдемо! Геть, геть з цього проклятого місця. Я і… ти! Ти мій… чоловік. Ми самі в широкому, прекрасному світі… — При тому вона наближалась до нього, дивилась сяючими, вогкими, благальними очима.
— Ви йдіть до себе… Вже пізно. Завтра буде видніше… — сказав він їй з внутрішнім збентеженням, якимсь непевним, вагальним тоном, що її підбадьорював.
— Але чому до себе? Ми тут лише… я і ти…
— А там? — Яків вказав на підлогу.
— Їх там нема, — хитнула головою вона.
— Як нема?! — викрикнув він.
— Пішли… До гетто… Минулої ночі… — сказала вона тоном заспокоєння.
— Але ж чому? — ще голосніше викрикнув він.
— Вони так хотіли. І пішли.
— І ти… дозволила?
— Мене ніхто не питав про дозвіл. Вони лише сказали:
«Ти молода. Тобі треба жити. А нам не треба…» І пішли… — А по короткій, різкій перерві додала: — Хочеш? Ходи зі мною! Щось покажу! — І, не чекаючи згоди, зняла з шафи срібний свічник, засвітила недогарок свічки… — Ходім! Побачиш!
Він не перечив. У задній, що біля кухні, кімнаті підняли ляду, з-під якої дихнуло вогкістю, кам'яними сходами зійшли у невеликий, низький простір, завалений розкиданими постелями, тапчаном, столиком, рештками харчів, брудним посудом.
Шприндзя піднесла свічник, все те разом, освітлене згори, з тінями, світлом, нагадувало розкриту труну.
— Чи могли вони тут жити? — спитала Шпринздя, і голос її звучав також ніби з труни.
Яків не відповідав, він лише дивився. Шприндзя поставила свічник на столику, відсунула тапчан, натиснула в стіні на заляпане вапном місце, і там відкрилась чорна діра. Яків мовчки спостерігав. Шприндзя витягла довгу, вузьку, темного кольору, на подобу якогось футляра, скриньку, поставила її під свічкою на столі і відкрила.
Яків намагався бути нейтральним, байдужим, але те, що побачив, по-своєму вплинуло на нього. Ніде, хіба в кіно, не міг він бачити такої кількості дорогоцінностей у золоті, сріблі і камінні, як побачив своїми власними очима у цьому могильному просторі.
— Батьки мали ювелірну крамницю… — сказала Шприндзя. — Вони разом із шваграми мали щось із півмільйона майна в долярах. І все це тут. Нічого не вивезли… Лише в швейцарському банку пара сотень тисяч… І це все… — Потім Шприндзя зачинила скриньку, вставила її назад у чорну діру стіни і засунула цеглину. Яків весь час не промовив ні одного слова.
Мовчки лишили вони льох. Нагорі видалось все затишним, здається, цього вечора було навіть тепліше, ніж звичайно. Сяйво свічки освітлювало лише загальні контури предметів, двері всіх кімнат були відчинені. У кімнаті, що за їдальнею, було розставлене ліжко, друге — широке, двоспальне ліжко — стояло у спальні. На всьому лежала містерійна мовчанка…
— Знаєш що, дівчино, — промирливим голосом промовив Яків. — Поки що йди спати. А завтра побачимо…
— Добраніч, — промовила Шприндзя слухняно, взяла свічку і вийшла.
Лежачи у своєму м'якому, теплому ліжку, щоб забутися, щоб перейти на інші думки, Яків сягнув по томик поезій, що лежав на купі книжок на нічному столику. І перше, на що натрапив у книжці, було:
VII
Цієї ночі рішення запало. Багато передумалось — за і проти. Рішив пуститись у той інший, далекий, відмінний світ, куди його манила доля. Усе сприяло його намірові. Місто заливала чужа повінь, вулиці заповнялись чужими фірмами, будинки — чужими людьми. Місцевих витискали, виганяли, забивали. «Усі згинуть», — казав пошепки урядовець Рейхскомісаріату, що служив там за перекладача. «Тут нема не німців», — казав керівник політичного відділу того уряду Неслер. Німці на першому місці, німці на другому і німці на останньому. «Hyp фюр дойче» стояло на кожному предметі. За оголошеним Райхскомісаріатом цінником, заробітна платня для не німців зводилась до пачки сірників денно, для селянина — чотирьохсот грамів зерна.