Чого не гоїть огонь
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Чого не гоїть огонь». Краткое содержание книги:
В остаточному рахунку це все краще, як ніщо! Лише в даному випадку необхідна ще деяка витримка! Треба ще чекати!
Невідомо, яке враження справила ця мова на присутніх. Мороз слухав її з виразною міною поблажливості, а щодо молодого добродія, який невиразно назвав своє прізвище, то він почав відразу мінятися на обличчі. Щось його, видно, торкнуло за живе, і то, видно, за болюче живе. Його очі відразу загорілися, губи почали кривитися, а коли прийшла його черга говорити, він, видно, вважаючи себе за головну тут дійову особу, почав з того, що ніяк не може погодитися з паном майором, що тут не рішає військова сила. Йому дивно чути таке від військовика. І як можна вважати наші військові сили за мінімальні? Сорокап'ятимільйонова нація — це не пустий звук. Це не Словаччина і не Литва. А щодо політики, то кожна політика лише тоді політика, коли вона може спертися на збройну силу. Говори, наприклад, з Гітлером або Сталіним мовою політики! Багато договоришся! Ми вже пробували. Говорили Грушевські, Винниченки… Не бачите їх результатів? Нам потрібна сильна, фанатична когорта людей, натхнена вірою в свою справу, яка не буде… — Полилася довга, патетична мова, вимовлялись гострі слова, називались прізвища, кидались погрози.
Молодий чоловік сердився. Сердився щиро, тепло, навіть гаряче. Його нерви бушували. Він вимагав негайної дії, бо нема тепер часу чекати, бо тепер війна, найкраща нагода виявити себе, бо ворожі сили зударились, вони самознищаться, а тому нам треба бути готовими. І не тоді починати, коли вже буде запізно! Ми й так були завжди пізніми. Іванами! Досить! досить! — уже майже кричав молодий чоловік, при чому Мороз почав позирати на вікна, а коли молодий чоловік якось без закінчення урвав свою мову, Яків після короткої, збентеженої перерви попросив слова і обережно промовив:
— Ви маєте повну рацію… Розуміється… Вибачте! Я тільки між іншим… І це особисте… Я не хочу чогось накидати. Ще раз вибачте! Іще одне дозвольте питання: ви… ви військовий?
— Що значить? — сказав тим же сердитим тоном молодий чоловік. — Сьогодні ми всі військові!
— Очевидно, очевидно, — погодився Яків. Нарада скінчилася, рішення не знайшли, розійшлися кожний при своєму… Пізніше Мороз шепнув Якову, що той молодий моловік — відомий діяч однієї організації (і назвав його прізвище), що «вони» вже самі все рішили, а те, що було тут, — це лише так, між іншим, формальність, інформація.
Для Якова це принесло чимало клопоту, він вернувся на мешкання збентеженим, дорікав собі за необережність. Вдома його зустріла Шприндзя, і першими її словами було:
— Що сталося?
Яків лише буркнув «нічого», зірвав шинелю, кинув її на вішак. У їдальні на столі лежала розгорнена мапа Європи і стояв вицвілий глобус. Шприндзя покликала Якова.
— Ти лише глянь! — почала показувати вона своїми тонкими пальчиками різні точки на мапі. — Ось тут Відень. Це далі Мюнхен. Це ось, наприклад, Констанца. А це ось Швейцарія. І там живуть люди! Розумієш? Роблять годинники, душать сир… Розумієш? І там живе мій далекий родич Шварц. Він — банкір… Через нього ми пов'яжемося з моїм дядьком, що живе ось тут! — і вона вказала на глобусі точку, де було написано «Вінніпег». — Це Канада, — сказала Шприндзя. — Мій дядько має там фабрику готового одягу. П'ятсот робітників. А це ось, — пересунула вона палець на кілька сантиметрів, — Нью-Йорк. Там мій найстаріший дядько, Шимон. Він має аптеку. На Мангеттені. На Сьомій авеню. А тут знов, — ще далі пересунула свій палець Шприндзя, — бачиш? Уругвай! Ріо-де-ля-Плята. Тут у мене брат мого швагра, Копель. І торгує він бананами. У нього контори в Буенос-Айресі, Ріо-де-Жанейро й Нью-Йорку. Чи розумієш ти, що це значить? Це життя! Це мир. Це свобода. Це земна куля! — і вона крутнула своїм пальчиком глобус, що почав крутитися. — Це Біяріц, Канни, Рів'єра, Це Париж, це Голлівуд. І це, — казала далі Шприндзя, — звучить, особливо з цієї нашої руїни, мов казка. Але я тобі скажу, як така казка твориться. Ось, наприклад, цей мій дядько Зельман з Вінніпегу. Він був тут. Ось тут. На цій самій вулиці. Торгував юхтом. І враз йому стрельнуло покинути цю Вузьку вулицю і перенестися до Вінніпегу. І було це… Ти не повіриш! Двадцять дев'ятого року! І тепер він мільйонер! П'ятсот робітників, власне кіно, дві крамниці. А повіз із собою лише пару сотень долярів. А оце недавно переслав швагрові п'ятдесят тисяч долярів на розбудову нашого підприємства, якраз перед війною. Та прийшли большевики… А це ось наш родинний альбом, — казала далі Шприндзя. — Це дядько Зельман. А ця ось дама… Бачиш, яка пишна? Вона з Корця. Торгувала оселедцями. А це ось їх фабрика. П'ять поверхів. А це їх вілла. А це їх котедж над озером, а це другий в горах. І живуть вони тут лише влітку. Зими проводять на Фльориді. І далі, далі… Всі інші дядьки, тітки, їх вілли, їх котеджі. У всіх кінцях планети. А далі Шприндзя змалювала точну, пункт за пунктом, картину їх дороги.