Чого не гоїть огонь
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Чого не гоїть огонь». Краткое содержание книги:
У кімнаті було рожево, тепло, тихо, таємничо, пахло дорогими сигарами. На круглому столику стояли й лежали сигари, цигарки, попільниці, запальнички. Кількість попелу в попільничках вказувала на товариство, що викурило тут чимало того добра.
— І куріть! — додала Ясна. — Що п'єте? Вино? Коньяк?
— Лише з вами, — відповів, усівшись, Яків.
— Розуміється… Хоч належу до так званих непитущих, але при такій винятковій нагоді… Бачте, як себе рекомендую? Мало не з монастиря якого… Но, но, но! Не подумайте, що я якась дійсно святість — належу до жінок, які все можуть… і молитися, і грішити… Тобто вважаю, що все на місці, коли воно на місці. А як ви?
— Я? — знизав він плечима. — Я не маю блискучих думок.
— Ви, очевидно, воїн з крови й кости, щось із запорожців — дисципліна, порядок… Ну й, розуміється, як справжньому слузі суворого Маркса, келих доброго вина ніколи не зашкодить… Чи не так?
— Дуже можливо, — сказав він, наливаючи чарку звичайної горілки, що її подала Ясна.
— Ви, здається… Мені хтось казав… Служили у польському війську?
— В уланах! — коротко відрубав він, пригадавши, що вона вже вдруге ставить йому це питання.
— Вам удалося поєднати національні амбіції з польськими уланами? Знаю, що українці не дуже квапились до того війська.
— Я — дуже! Я іншого кшталту. Коли вже військо — військо справжнє! І взагалі, люблю все справжнє, не зношу імпровізації.
— Ви билися проти німців?
— Траплялося, — відповів він загально.
— А як же сталося, що ви не попали до Червоної армії?
— Дуже просто. Ескадрилья німецьких бомбовиків розтрощила наш мобілізаційний обоз — і це все.
— А ви б служили й там? — питала далі Ясна, з грайливою елеганцією пропонуючи другу чарку.
— У совєтів? Розуміється.
— А скажіть… Можете, зрештою, й не казати, я ніякий слідчий, це просто розмова… Ви мене цікавите з багатьох боків. Ви не належите до так званих українських націоналістів?
Яків підняв голову:
— Вам це потрібно знати?
— Мені? О, ні! О, ні! Кажу лише до слова. Розумієте? Багато у нас тут сплелося прерізних, дивовижних течій, і мене це з певних причин цікавить. Я, знаєте, письменниця…
— О! — здивувався Яків. — Романи?
— Щось таке…
— Цікаво, цікаво! Щось а ля Агата Крісті? Це, очевидно, до салонів не належить, але якщо ви питаєте? Мушу щось казати! Ні! Я лише… як вам сказати? Патріоти б сказали: син цієї землі! З діда-прадіда! І може, з запорожців… Але «рухи», «течії», «ідеології»… Це, вам тільки скажу, — не моє хазяйство. Дуже просто: не доходить!
— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!
— А проте колись переконаєтесь, що я не такий безнадійний, як гадає, наприклад, ваш фон Лянге.
— Я йому це казала.
— Але він не вірить. Є така сила, дуже вперта, абстрактна, часто невхопна, але хто конче хоче її зрозуміти — може нею користатися. Я не можу цього своєю косноязичною мовою висловити, але інколи я ризикую, з сучасними кодексами моралі, бути неморальним, навіть «невіруючим», щоб мати чисте сумління для сприйняття чистої правди.
— Це для мене дуже висока нота.
— Чиста правда?
— А хоч би.
— Треба лише запитати сумління.
— Дуже дивне слово.
— У чому його диво?
— Сумління можна так само згубити, як і невинність.
— І можна знову знайти… Наприклад, у материнстві.
— Не всім судилася роль Мадонни.
— Іноді й Магдалина дістає розгрішення.
— Ніколи не сподівалася знайти у вас такого філософа.
— Вибачте, — промимрив він збентежено.
— Це не гріх.
— Іноді гріх. У моєму становищі. Я все-таки вояк. Маю просту, вояцьку, одверту душу…
— Але… я б не сказала.
— Ви мені не вірите?
— Я не те хотіла сказати.
— Ви не те хотіли знайти.
— Власне.
— І дуже розчаровані?
— Але… Скорше здивована. Збентежена. Розгублена. Я думала — ви… ви… простий… Націоналіст, фашист, комуніст, щось таке. Українці ще мають свій окремий поділ. І враз бачу несподівану течію, щось, може, навіть вище… Не можу окреслити словами. Може б, ви помогли?
— Тут скорше допоможе час. Він пояснить нам багато незрозумілого. Доба, в якій живемо, — обдарує нас ще не одною несподіванкою. Інстинкт мій каже, що в просторі зарисовуються нові епохи… і… не хочу сказати, «нові люди» — банальність, якої не зношу, але нові уклади сил. Вірю, що люди будуть більші, що ідеї заступлять ідеали… Я вас образив? Даруйте! Це лише мої особисті медитації.