Коханець
- Автор: Дюрас Марґеріт
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-966-7047-77-1
- Переводчик: Роман Петрович Осадчук
- Жанр: Романы для взрослых
Электронная книга - «Коханець». Краткое содержание книги:
Марґеріт Дюрас/Marguerite Duras — відома французька письменниця, драматург і кінорежисер. Народилася в Гіадіні під Сайґоном, в Індокитаї (тепер — В’єтнам), де її родичі займалися педагогічною діяльністю. 1931 року разом із сім’єю повернулася до Франції. Студіювала у Сорбонні математику, згодом — право і політологію. Під час Другої світової війни брала участь у русі Опору.
Перший роман написала 1943 р. Далі були: «Моряк із Гібралтару» (1952), «Moderato Cantabile» (1958), «Смертельна хвороба» (1982), п’єса «Друга музика» (1985), книга мемуарів «Біль» (1986) та багато інших.
Головна тема творчості М. Дюрас — бунт проти бляклого буденного життя. Деяким її творам притаманний сильний елемент еротизму («Смертельна хвороба», «Коханець»).
1984 року Марґеріт Дюрас написала свою найвідомішу повість «Коханець», яка удостоєна Гонкурівської премії. Повість «Коханець» багато в чому автобіографічна. Її стиль набагато витонченіший, ніж стилістика усіх її попередніх творів. Психологічний струмінь тут подається під таким тиском, що сприймається як музика. Дія повісті відбувається в Індокитаї, французькій героїні п’ятнадцять з половиною років, вона живе з матір’ю та двома братами. Старший брат — виродок, гравець і баламут, молодший — ніжний і чуттєвий хлопчик. Мати самовіддано любить старшого сина, до всіх інших вона байдужа. Юна героїня мріє виїхати до Франції, але поки що її віддали в пансіон. Якось на поромі вона знайомиться з китайцем, який стає її коханцем. Він — син дуже багатого батька, дівчина стає його утриманкою. Справжній жах охоплює молодого чоловіка, коли він розуміє, що закоханий у дівчинку по-справжньому…
1992 р. Жан-Жак Анно зняв знаменитий однойменний фільм, який отримав кілька престижних кінопремій.
Повість «Коханець» перекладено і видано у понад сорока країнах світу.
Гелен Лаґонель, вона ще зовсім не знає того, що знаю я. Але ж їй уже сімнадцять. І, мабуть, ніколи й не дізнається, смутно здогадувалась я.
Тіло Гелен Лаґонель важке, ще невинне, шкіра така ніжна, як у деяких тропічних плодів, щонайтонша на дотик, мовби її й нема, торкнутися до неї — то вже занадто. Гелен Лаґонель викликає бажання її вбити, збуджує солодку фантазію — вбити її власними руками. Ці щонайвишуканіші кулі — вона носить їх, і нічого про них не знає, вона показує їх рукам — щоб їх м’яли, роту — щоб їх їв, а сама при цьому їх не помічає, не підозрює про їхню неймовірну владу. Мені хочеться їсти груди Гелен Лаґонель, як він поїдає мої груди у кімнаті в китайськім кварталі, куди я йду щовечора, щоб поглибити свої знання про божественне. Я хочу, щоб мене проковтнули ці божественні груди, які належать їй.
Я знемагаю, бо я смертельно хочу Гелен Лаґонель.
Я знемагаю від жаги.
Я хочу взяти Гелен Лаґонель з собою, туди, де щовечора, заплющивши очі, я кричу від насолоди. Я хотіла б віддати Гелен Лаґонель чоловікові, який дає мені цю насолоду, щоб він зробив те саме і з нею. Хочу, щоб це сталося на моїх очах, щоб вона віддалася йому за моїм бажанням, щоб вона віддалася тому, кому віддаюся і я. Тоді б насолода прийшла до мене через тіло Гелен Лаґонель, і тоді я зазнала б найвищої, найостаточнішої насолоди.
І від цього можна померти.
Мені здається, ніби вона з тієї самої плоті і крові, що й чоловік із Шолена, але її теперішність осяйна, сонячна, цнотлива, її п’янкий розквіт помітний у кожному її русі, в кожній сльозині, у кожній з її слабкостей, у її незнанні. У моєму розумінні Гелен Лаґонель — його жінка, жінка цього страждальця, що завдає мені такої незрівнянної, невиносної втіхи, жінка цього затіненого мужчини з Шолена, цього китайця. Гелен Лаґонель родом з Китаю.
Я не забула Гелен Лаґонель. І цього мужчину, страждальця, я не забула теж. Після того, як я поїхала й покинула його, я два роки й близько не підпускала жодного з чоловіків. Але справа тут не в дивній вірності йому, справа тільки в мені самій.
Я все ще зі своєю родиною, саме тут я живу, за винятком одного зовсім іншого місця. Серед цієї висушеної вітрами пустелі, серед скам’янілої озлобленості я щонайглибше впевнилася в собі, у найпотаємнішій глибині мого єства зародилася непохитна впевненість у тому, що колись я буду писати.