Зозулята зими

Десь посеред коридору, майже біля дверей головлікаря чується надривисте:

— Це він у всьому винен! Він! — тоненький пальчик із бездоганним манікюром направлений у мій бік. Чорт, я про Іренею зовсім забув! Репліка горе-акторки, розпочата як трагічний крик, впала до ледь чутного шепотіння. Та от сльозу вона пускати не ризикує. Макіяж і все таке… До речі, даремно: о сьомій ранку жоден найдовершеніший вечірній макіяж не виглядає ідеально. У будь-якому разі отой міні-спектакль викликає у мене стійке відчуття: «Не вірю!». Приблизно те саме читається в очах стомленого лікаря. Але жоден із нас не ризикує гратися у Станіславського щодо колишньої, майже провідної акторки нашого місцевого театру.

Я мовчки опускаюся на трохи занизький фотель, що стоїть під стіною, усім виглядом показуючи: приголомшений таким звинуваченням настільки, що і відповісти не можу. Лікар, щасливий з того, що хоч тут уникнули сварки, починає втішати шановну Іренею Гнатівну. Бідняточко! Вона так перехвилювалася… Та лікар цієї панянки добре не знає. Ще ніколи й нікому не пощастило заспокоїти шановну Іренею Гнатівну, якщо та вирішила влаштувати істерику. Тож я не без цікавості очікую, коли, врешті, вона перейде до своїх справжніх звинувачень. Наразі за Мстислава, якщо чесно, не дуже переживаю. Хоч лікар і вважається першокласним підлабузником, та добре знаю, що й спеціаліст першокласний. Якби шеф потребував допомоги саме у цю мить, облизувати його дружину доручили б комусь із допоміжного персоналу.

— І коли б цей… цей… краще виконував свої обов’язки, мій коханий чоловік не опинився б у лікарні, — тоном маленької дівчинки поскаржилася вона. Схоже, їй сподобалося заспокійлива промова лікаря. — Чому він не порадив звернутися Мстиславу до лікаря раніше?! Що ж тепер буде? — Мовчу, тож вона змушена продовжити: — І взагалі, якби цей… цей… самовпевнений хлопчисько! — «Круто!» — не зміг не оцінити я, нахапалася від Вдови реплік. Тирада триває апокаліптично. Лікар нервово сіпається. От-от запропонує «легенький укольчик» і вгатить істеричці дозу, котра здатна звалити з ніг слона. А потім ми зможемо поговорити по суті. — Якби він хоч натякнув мені, що Мстислав зв’язався із тим… розплідником, я б знайшла потрібні слова… Я б… А тепер, тепер… Це не зараження! Правда? Мого чоловіка отруїли!

Завжди вважав: якщо ставитися до усіх жінок, схожих на порцелянових ляльок, як до дуреп, обов’язково наскочиш на розумну стерву, що вдало камуфлюється. До цього дня до останнього підвиду відносив і дружину шефа. Зараз взяли сумніви: а раптом не прикидається? Так, час «вплутатися» і собі в розмову. Здивовано витріщаюся на обох: