Зозулята зими
- Автор: Корний Дара, Владмирова Тала
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-6542-7
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Зозулята зими». Краткое содержание книги:
— Олеже, — вимогливо звертається вона. Отже ж! Втеча відкладається до ліпших часів. — Ви ще тут, голубе сизокрилий?
Ото вже, синонімічний ряд звертань в пані Марини просто безконечний… Зупиняюся, мов вкопаний.
— Олеже, ви, зрештою, — непоганий хлопець, хоч колись надто сильно тринькали свій талан і зараз маєте його лише на денці… — жінка карбує кожне слово, наче воно у неї на вагу продається. Озирається, дає подивитись у свої очі. Бляха, що за очі? Одне — чорніше від ночі, інше — металево-сіре. О, звісно, Вдову насправді цікавить моя реакція на сказане. А не реакція лікаря у бездоганно білому халаті й із накрохмаленим виразом обличчя, і вже точно, не реакція Іренеї. Найгірше, що це — не іронія.
Що я можу вчинити в цій ситуації? Натягую на обличчя незворушну маску і спокійно та без коментарів на мить ввічливо схиляю голову. Вдова, очевидячки, задоволена з того, як я повівся. Краєм ока помічаю, як у Іренеї ледь помітно сіпається ліва брова. Добре, хоч інстинкт самозбереження, на відміну від здорового глузду, діє у неї бездоганно. От вона й мовчить, спостерігаючи за мною та Вдовою, що по-королівськи впевнено продовжує:
— Що там, Олеже, за дурню плещуть злі язики? — Це звучить трохи зарізко, наче вона собі щойно дозволила якусь слабкість. — А кажуть таке: ніби мажорчик Ілько, тобто синочок Аврама Йосиповича, намагався цієї ночі збити на авто вас і вашу коханку та через це втрапив до реанімації? То правда, що був він п’яний? Ох, невчасно я заслабувала: мої діти із няньками мусили без мене Новий рік зустрічати. Авжеж, й новини через десяті руки дізнаюся…
В очах лікаря хлюпається липка цікавість та якийсь дикий азарт. Здається, що він зараз же запопадливо запропонує мені швиденький експрес-огляд, аби переконати усіх зацікавлених і не зацікавлених, що із шановним помічником найвигіднішого пацієнта, самого Мстислава Маврикійовича, після ДТП усе гаразд. Може, навіть запропонує новорічну знижку.
Очі Вдови на мить ховаються під приспущеними повіками. Насмішка? Зневага? Злість? Іренея виглядає так, ніби улюблений мильний серіал раптом перетворився на реальність. Позирає на мене без звичної злості: ну ж бо, хлопче, підтвердь, що це так, пожалійся, що дивом врятувався, але боїшся подати в суд на того самого, на небожителя!.. Ну?!
Не дочекаєтеся, шановні. Ледь помітно знизую плечима. І не перепитую, кому маю дякувати за ці плітки? Хтось вже встиг так інформативно добре розважити з самого ранку пацієнтів цієї елітної лікарні, куди стороннім втрапити ще важче, ніж на військовий секретний об’єкт. Пояснюю надміру ввічливо, з точно дозованими співчуттям і байдужістю:
— Ілля Аврамович, на жаль, не впорався сьогодні із керуванням машини: ранішні сутінки, слизота, втома після новорічного святкування… Жодних кримінальних історій чи замахів, шановна пані Марино. Я й кілька працівників нашої фірми — не постраждалі, а випадкові свідки. Ми доволі своєчасно викликали «швидку». Хто постраждав невинно — то це охоронець Іллі Аврамовича, який зараз також у лікарні.
На обличчях Іренеї та лікаря — щире розчарування. М-да, така банальщина замість детективної чи бодай мелодраматичної історії. Моя відповідь, схоже, розчаровує навіть Вдову. Вона обпікає мене холодом припорошених очей та промовляє глумливо:
— Це несерйозно, — ледь помітно підводить вгору ліву брову. — Хіба існують невинні люди? Овва, Олеже! Ви мене дивуєте!
Дивиться просто у вічі. Навіть не дивиться, а висвердлює. Лівий кутик моїх губ сіпається, але то не нерви, а раптова холодна злість. Дивно, Вдову це наче тішить, бо не перестає на мене дивитися, додаючи до холоду в своїх очах трохи здивування. Що надто розумний та самовпевнений для вас? Вдова піднімає голову трішки вище. Загостреність її обличчя стає ще хижішою. Повторює монотонно, додаючи до голосу шуги: