Зозулята зими
- Автор: Корний Дара, Владмирова Тала
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-6542-7
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Зозулята зими». Краткое содержание книги:
— Чу-чув, що шеф ваш са-саме зара-раз ласти склеює. Г-ик! А ви тут із дів-ко-кою?
— Звідки чув? — не розмінюючись на «Ви», нашорошується відразу Василь.
Та його співрозмовник не настільки п’яний, щоб видавати інформатора.
— Пташка наче-че-бе-бетала…
— Умгу, певно, та сама, що вже місяць щебече по всьому місту: твій батько от-от перетвориться на банкрута, — спокійно висловлює припущення Олег.
— Не твоя справа, ти, прихвосню! — піжон аж тверезіє трохи від злості. Ой, вміє Олег бити в болючі місця. І щось не видно, аби переймався наслідками таких своїх вправ. — От здохне твій Мсти-тислав, то-то хто-то тебе на роботу ві-візьме?
— За «здохне» я зараз твоєму батькові зателефоную, — дуже тихо обіцяє Олег. Чомусь на мить видається, що він ледь не вдвічі старший за базікала. — Відірву від застілля в клубі. Мовляв, вибачте, Авраме Йосиповичу, але Ваш син Ілько тут на всю вулицю про деталі Ваших майбутніх бізнес-операцій верещить. З ним, звісно, охоронець в машині та чомусь з вашим сином не може впоратися. Приїздіть, будь ласка, та заберіть свого бовдура. Як по-твоєму, кому він більше повірить — рідному сину чи чужому прихвосню?
Питання риторичне. Але син Аврама Йосиповича кілька секунд роздумує. Василю, схоже, подобається таке вирішення конфлікту. Але телефонувати, щоб повірили, мусить не Олег, а принаймні Сергій Федорович, котрий відхекується в офісі після недавньої розмови. Але щоб повідомити йому про конфлікт, слід кинути Олега на вулиці одного просто з вродженим чи набутим «таланом» вляпуватися у всі підряд халепи. Василь непевно переминається з ноги на ногу.
Тим часом п’яний таки дійшов остаточної думки, кому швидше повірить його татко, і, звісно, образився.
— Та ти справді-ді пови-винен тому Ммсти-тисла-во-вові ноги лиза-зати! Бо хто тебе візьме на службу, коли дізнається про сестру-наркоманку?
Ой! А я ж тоді так по-дурному ляпнула про наркокур’єра. Як він тільки пробачив дурці? Що ж зараз буде?
Нічого не буде. Ні-чо-гі-сінь-ко! Хіба на прокушеній нижній губі Олега виступає крапля крові. Та якби погляд убивав… Хай тобі, яка банальність. Хоч усі мудрі думки то, здебільшого, банальності.
Мені стає страшно. От тільки зараз. М-да, реакція у мене… Жирафи заздрять.
— От що, шакале, сідай у свій джип і газуй звідси, ясно? Надто вже дешева провокація, щоб на неї купитися. Колись батькові набридне тебе відмазувати. Тоді, можливо, й зрозумієш, що не все й тобі сходить з рук. Тільки дурно час гаєш, коли думаєш, що тут хоч щось нариєш, — Олег демонстративно дістає мобільний. Мабуть, збирається-таки телефонувати батькові оцього…
— Та пі-пішов ти! — П’яні очі намагаються сфокусуватися на мені. — З-зна-наєш, ти не на того по-поставила, дєво-вочка. Він от-от стане же-жебраком…
— Ей, чуєш, хлопче! Як тебе там? Ілько, здається? Не сідай за кермо зараз. Не варто, справді, не варто, ти ж — п’яний, — хоча мені хочеться сказати геть інше. Принаймні повідомити, де я бачила його поради. І, звісно, для всіх буде краще, якщо він забереться просто зараз. Але… Але я не завжди кажу в голос те, що насправді думаю.
На порозі офіса з’являються ще дві постаті — ті ж самі дебелі охоронці. Мовчки спостерігають. Але вигляд у них вельми красномовний. Навіть п’яний розуміє, що краще вшиватися. Тож син Аврама Йосиповича, погрожуючи звільненням своєму охоронцю, який неоковирно тупцює у нього за спиною, вмощується на сидінні водія. Наче на зло мені. Заводить машину і мало не вписує джип у стіну. Василь ледь чутно зітхає. Він вже переконаний, що на одну ніч надзвичайних подій — із головою. В очах Олега холодна допитливість експериментатора: а ну ж бо, що з цього вийде? Він не зводить очей з джипа. Цікаво, чи вміє Олег пробачати? Мабуть, правильна відповідь — «ні». Та потім стається таке…
Навіть Олег не чекав і не хотів цього, упевнена. Від стіни відділяється крихітна тінь, налякана, засліплена світлом фар авто, вона пробує заховатися від страшного монстра, що пре на неї. Господи! Тінь людська!
— Стій, ідіотко! — Це Олег. Схоже, лише я здатна вивести його із справжнього чи удаваного спокою. Хапаюся за цю думку, бо тоді не так страшно робити те, що не можу не зробити… Підбадьорюю себе: поруч із Ільком сидить не сліпий і, може, навіть абсолютно тверезий охоронець, він повинен зреагувати. А я тим часом…
Хоча ні, не так все було. Оті думки я придумала потім, коли стояла, опершись об скляну стіну багатостраждального офіса та притискала до себе хлопчину трьох-чотирьох років, переляканого та заплаканого, у благенькій темно-синій курточці. Пригортаю оте комаша до себе так міцно, що вже потім не можу й сама розчепити руки. Їх згодом розведуть силою. Все мені здається, що тільки-но випущу малого, як він обов’язково побачить на що перетворився джип, урізавшись у стіну протилежного будинку. А на таке не можна дивитися дітям. Та й, зрештою, дорослим не варто.