Мертві квіти

За такими напiвкаламбурними думками прийшли й доволi суттєвi. На горищi хтось бував — факт, хоч Стас i не знайшов поки що, яким чином непроханий гiсть туди потрапляв. Не до кiнця зрозумiлими були й його намiри. Налякати — безперечно. Для чого? Звiсно, вижити звiдси. Таке припущення напрошувалося. Вигнати. Але хто ж вiдмовиться вiд дармових грошей? Заради цього можна потерпiти ходiння над головою. Однаково дiм поки що законно не продати — хоч як би бажав. Хоча… Один купець уже є. Прокурор. I варiант, запропонований ним, мав би влаштовувати. Виходило, дiї барабашки на горищi були в його iнтересах. Вiн готовий був платити грошi вже, тiльки за вiдмову Стаса, як претендента на спадок. Кожен з вiзитерiв надто квапився купити «будинок з привидами». Мамчур, враховуючи своє службове становище, ще й мав вiдповiднi механiзми, аби випередити iнших.

Кiлька годин тому, аби згаяти час, очiкуючи, поки Оленка збереться, Стас проїхався Галичем за кiлькома адресами, за складеним нею списком. Будинки продавалися ого-го! За п'ятдесят п'ять тисяч можна було купити значно кращий, анiж залишив Мироненко. Значно. Тодi чому так багато охочих пхалося одне наперед одного, аби придбати цей?

Та хiба ж можливо це збагнути? А якщо пiти до Неонiли Йосипiвни i порадитися, так, мовляв, i так, дають не багато не мало «зеленню» за те, щоб я вiддав його вже i не хвилювався у майбутньому щодо ваших можливих претензiй. Чомусь ця жiнка викликала довiру. Було вiдчуття, що вона не бреше, принаймнi, у тiм, що сказала йому. Але…

Згадав про годинник, знайдений на шафi. Не дивно. Шахи були життям у мiнiатюрi. Постiйнi баталiї, комбiнацiї у бажаннi виграти. А хiд можна робити, лише будучи упевненим у його правильностi.

Хiд, що напрошувався у цiй ситуацiї, здавався єдино правильним i взагалi елементарним рiшенням. Бiльше того, обiцяв швидкий виграш. Покликати Олега, обставитися належним чином, щоб «не кинули», i покласти грошi до кишенi. Вже. Яке йому дiло, що потiм станеться з будинком i хто тут житиме? Навiщо йому ця морока з нечистю невiдомо у чиїй подобi?

«Ми часто грiшимо тим, що дивимося на вирiшення важливих питань лише з власних позицiй, не думаючи про iнших i навiть не пiдозрюємо, що у такому пiдходi криється причина наших же наступних негараздiв. Марно шукаємо власнi помилки i прорахунки. Усе ж значно складнiше. Або, навпаки, простiше. Зло повертається до людини, навiть те, яке спричинене ненавмисно». От куди завела фiлософiя отця Назарiя.

Стас поставив вiдро, щiтку i розiгнувся. До бiса усiх проповiдникiв. Завтра подзвонити Олегу, покликати прокурора… Якого бiса життя ускладнювати?! От тiльки не лежала душа до цього блюстителя закону. Не було довiри, навпаки.

Чи йти до Мурашевички i поговорити начистоту. Просто зараз. Знає вона щось таке, ой знає…

Нi, все-таки до прокурора. I нехай викладає грошi на стiл. Одразу. Пiсля того, як вони опиняться у кишенi, усi цi проблеми припиняться. I одразу додому. Купляти квартиру, шукати роботу… Але чомусь же руки стiлькох далеко не дурних людей тягнуться до цього будинку! Кваплячись, можна прогадати.