Грішниці. Сфінкс
- Автор: де Карріон Мігель
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Михайло Литвинець
- Жанр: Исторические любовные романы
Электронная книга - «Грішниці. Сфінкс». Краткое содержание книги:
Мало сказати, що «Грішниці» — вершина творчості визначного романіста і неабиякий набуток кубинської прози. Це справедливо, але далеко не все. Адже нічим не можна зміряти глибінь горя і страждання, що їх Мігель де Карріон підняв цим романом із моря біди, яке залило весь острів Кубу. Крізь пекучі гіркі сльози письменник дивився на муки народу, але ті сльози не завадили йому побачити новий день. Сторінки «Грішниць» настільки сповнені людського горя, що їх аж важко читати. Автор пером реаліста змалював жахливе життя Гавани кінця ІXX і початку XX століття, коли північноамериканські капіталісти після поразки Іспанії проникли на Кубу, несучи народові кабалу, страждання, злигодні та розпусту.
— А ти його бачила? — жартівливо питала Тереса.
— Та не знаю, — смішно скривившись, казала негритянка.
Тепер Тереса пригадала всі оті прикрі дрібниці і, сама не відаючи для чого, з суто жіночою кмітливістю співставила їх. В душі вона потішалася з цих зухвалих нахаб. Вона не знала, що таке страх. Довела це, зостаючись сама багато днів і ночей серед сельви, поміж чужих людей, коли Рохеліо залишав свою горезвісну кавову плантацію. Тоді вона спала спокійно, знаючи, що двері міцні і що в нічному столику лежить десятизарядний бельгійський пістолет. Вона мала право сказати, що має душу амазонки, схильну до небезпеки, — адже недарма в ній текла кров корсарів і работорговців, що вступали в боротьбу з лютим морем та англійськими фрегатами. Цей випадок не стривожив її, не збудив ревнощів; вона навіть не подумала, що хтось може зазіхати на її коханого. Вона тільки сміялася з тих дуреп, що несамохіть розважили її, порушивши її самотність.
Другого дня, коли вона поснідала й прибирала зі столу, хтось двічі постукав у двері. Відчинивши, вона побачила перед собою Ріголетто.
Куций чоловічок кумедно, вклонився і, знявши сомбреро, став у дверях. Мав потворне обличчя, схоже на лисячу мордочку, і широкий із залисинами лоб, на який нависало чорне пасмо. Побачивши його, Тереса усміхнулась. Він один а усіх людей, що їх вона взнала на початку свого нового життя, викликав у неї симпатію. Тому не розмовляла з ним у коридорі, як з усіма іншими, а радо запрошувала до кімнати.
— З чим ви сьогодні прийшли, Рі…— І затнулась, знічено усміхаючись. Потім відступила на крок і щиро сказала: — Будь ласка, назвіть своє справжнє ім'я. Адже це, напевне, прізвисько.
Ріголетто зареготав. Потім нараз посерйознішав.
— Я забув своє ім'я, сеньйоро. Мене всі називають Ріголетто, і через це я вирішив не мати іншого імені…
— Ну гаразд, Ріголетто. Яку погану новину принесли ви мені сьогодні?
— Сам знаю, сеньйоро, що я страховисько, провісник нещастя, чорний птах, який приносить біду… Така вже моя доля… Сьогодні я хочу сказати лише те, що Рохеліо, мабуть, не зможе прийти ввечері.
— Невже Ліліні знов стало гірше? — занепокоєно спитала Тереса.
— Ні, сеньйоро. Ліліна вже ходить, їй куди краще. Рохеліо має поїхати з полковником Монго Лукасом, в якого сподівається дістати посаду.
— Поїхати? Куди?
— В Гуанахай, сеньйоро.
— А хто той полковник?
— Геній, сеньйоро! Велика і прекрасна людина! Одна з найміцніших підвалин нашої республіки. Полковник Монго Лукас — найвище втілення влади й закону. Щоправда, може, він ніякий і не полковник, а може, й прізвище його не Монго Лукас…
Тереса, незважаючи на свою досаду, розсміялася від кумедного тону Ріголетто. Горбань розважав її, допомагаючи розвіяти поганий настрій. Вона вже знала про дещо з життя цього чоловічка, невиправного жартівника, вічного нахлібника, відомого інтригана й винахідника всіляких нісенітниць, щирого друга грішниць, яких він веселив і втішав у їхніх маленьких бідах, вимагаючи за свою люб'язність поцілунків. Рохеліо розповідав їй про витівки й пригоди свого дивного приятеля, і Тереса, відкидаючи загальну думку про нього, бачила під блазенською машкарою горбаня добру й чесну душу. Ріголетто теж розмовляв з нею щиро, а не глузливо, і, здавалося, хотів завести дружбу. Був дуже ввічливий і уникав грубих словечок та непристойних жартів, що ними звичайно пересипав свою мову. Тереса пробачала Ріголетто те, що він приносив неприємні вісті, і від душі потішалася, слухаючи його теревені.
Того дня її розбирала цікавість дізнатися, хто ті дві жінки, які заглядали до неї в кімнату, — адже горбань їх, напевне, знав. Тож з цього й почала розмову. Розповіла про тілисту русявку та її подругу, проте не сказала, де їх бачила. Ріголетто не дав їй докінчити.
— Кармела, правда? А друга вища на зріст, у неї шкіра яскрава, немов янтар? І вона велично підносить до очей лорнет, щоб глянути на нещасних смертних?.. Усе зрозуміло! Тілиста — то Авіадора, а її подруга — чарівна Марго, прямий нащадок імператора Абіссінії Менеліка. Оце й розгадка янтарної шкіри… Де ви їх бачили?
— Тут.
Ріголетто здригнувся і вражено перепитав:
— Тут?!
Та зараз же опанував себе, помітивши, що великі очі Тереси дивляться на нього з неспокоєм та цікавістю, і спритно перевів розмову на інше. А коли переконався, що в гарних зіницях погасла підозра, яку він сам викликав, спитав про подробиці. Тереса щиро про все розказала. Ріголетто раптом спохмурнів і замовк. Дивився то в підлогу, то на вродливе обличчя співрозмовниці. Не знав, що казати, — таке рідко з ним траплялося.