Жак фаталіст і його пан

— І говоріть після цього про людську поведінку. Але історія Ґосса з жінкою надзвичайна...

Я тебе розумію, читачу; цього ти вже маєш досить, і ти хотів би, щоб ми повернулися до наших двох мандрівників. Читачу, ти поводишся зо мною, як з автоматом, і це не ввічливо; оповідай мені про кохання Жака, не оповідай про кохання Жака... я хочу, щоб ти оповідав історію Ґосса, мені її вже досить... Звичайно, подеколи я мушу зважати на твої примхи, але подеколи маю право й на свої, не кажучи вже про те, що кожен слухач, який дозволяє мені розпочати оповідання, хоче почути також і його кінець.

Це я тобі сказав, поперше, але, кажучи поперше, цим самим припускають уже й подруге... Отже, подруге... Слухаєш ти мене чи не слухаєш, я говоритиму сам для себе... Жакового сотника і його друга могла мучити велика і потайна заздрість; а це таке почуття, що його не завжди може подолати й дружба. Немає в світі такого, що важче було б пробачити, ніж заслуги. А, може, вони боялися якогось підвищення поза чергою по службі, яке однаково було б образливе для кожного іншого з них? Самі собі того не усвідомлюючи, вони наперед намагалися позбутися небезпечного конкурента, самі себе випробовуючи на майбутнє. Але хіба можна так думати про того, хто з таким щирим серцем відступив євій комендантський пост біднішому другові? Він то відступив, це правда; але якби в нього цей пост хотіли відібрати, чи не відстоював би він його з шпагою в руці? Кожне підвищення поза чергою між військовими, роблячи честь тому, кому воно припадає, ображає його суперника. Але лишім це все і скажімо собі, що таке було в них дивацтво. Хіба не має кожен свого? Дивацтво наших двох офіцерів було властиве протягом багатьох століть усій Европі; воно називалося духом лицарства. Усі ці пишні когорти, озброєні від голови до п'ят, прикрашені в різні кольори дам серця, що гарцювали на румаках, зі списами напоготові і з піднятими чи опущеними заборолами, гордо оглядаючи й міряючи оком один одного, загрожуючи іншим чи перевертаючись кумильгом самі в пилюці і захаращуючи турнірне поле поламаною зброєю, — чи всі вони не були лише друзями, заздрими на заслуги за модою часу? Ці друзі у ту мить, коли вони тримали списи напоготові, кожен на протилежному кінці поля, втинаючи своїх румаків острогами, перетворювалися на найзапекліших ворогів; вони кидалися один на одного з тією самою люттю, якою вони пашіли на полі бою. Отак і наші два офіцери були лише мандрівними лицарями, що народилися в наш час, але лишилися при старих звичаях. Кожна чеснота і кожна вада має свій час появи й занику, як мода. Фізична сила мала свій час, як свій таки час мало й захоплення фізичними вправами. Хоробрість теж цінувалася то більше, то менше; чим більше вона поширена, тим менше нею хизуються, менше її цінують. Придивіться до нахилів людей, і ви зауважите такі, що здаються запізнілими: вони наче з минулого століття. І що може нам перешкодити думати, що наших двох військових звабило до щоденного небезпечного поєдинку лише бажання намацати слабі сторони свого конкурента і ствердити свою перевагу над ним? Поєдинки повторюються в суспільстві у найрізноманітніших формах: між священиками, між урядовцями, між літераторами, між філософами; кожний стан має свої описи і своїх лицарів; і наші найурочистіші збори і найвеселіші товариства — не що інше, як маленькі турніри, на яких колір дами серця носять якщо не на плечі, то в глибині душі. Чим більше глядачів, тим завзятіше ламаються списи; а присутність дам доводить затятість і запал до шаленства, і сором поразки в їх присутності ніколи не забувається.