Гілея

Дорогу загородив смугастий шлагбаум з червоним ліхтариком посередині. Від нього на обидва боки розбігалися в степ стовпчики, обсновані дротом. Іван дивився на яскраво освітлені бетонні злітні доріжки, на тупоносі винищувачі, що стояли рядочками в чохлах, і серце його тривожно билося.

Він зіскочив з машини, обсмикнув кітель, чітким кроком підійшов до прохідної. Зараз черговий виструнчиться, клацне підборами, глянувши на бойові ордени, і скаже:

— Здравія желаю, товаришу капітан!

Черговий справді появився, але не виструнчився і не відрапортував, а просто зупинив Запорожного:

— Цивільним суворо заборонено!

І Запорожний згадав, що нема на ньому кітеля, нема орденів, а стоїть він перед молоденьким сержантом у зім’ятому піджаку, не голений з учорашнього дня і чорний від торф’яного пилу.

— Поклич начальника караулу! — впевнено наказав шофер. — Скажи, Льонька бензину просить. Хто там сьогодні чергує? Коля чи Серьожа, а якщо Ібрагім, то хай...

Сержант уже не слухав — крутив у своїй будці ручку польового телефону, а Льонька провадив далі:

— Я тут усіх знаю. Будував колись цей аеродром.

До прохідної йшов високий чорнявий майор. Формений кашкет був по-парубоцькому збитий на потилицю, і з-під нього вибивався смолянистий чуб. Пояс і портупея стягували його струнку постать, аж горіли чорні хромові чоботи. На рукаві червоніла пов’язка. Над кишенєю — три ряди орденських планок. Майор був чисто виголений і, певно, пахнув одеколоном.

— Товаришу майор! — сержант витягнувся так, що став на сантиметрів десять вищим, але майор посміхнувся і махнув рукою: мовляв, не треба.

Потім майор пройшов повз Івана, не звернувши на нього ніякої уваги, і потиснув руку шоферу: