Гілея

— А я шофер цивільний, — заперечив Льонька. — Коли я у формі, то може мене не тільки генерал, а й старшина на добу запроторити, а коли я ось у цій куфайці, то я старшину можу, як ти кажеш, куди завгодно поперти, а з генералом за ручку...

— Мабуть, тушонку їдять, — зітхнув Парамон. — От люблю тушонку! Оце колись, як розживуся на порося, то нароблю собі... Приїзди, Льонько, на тушонку до мене... Воно і шкварка смачна, якщо підсмажити та часником притрусити.

— А я реберця люблю, — розкрив таємницю Льонька. — Все віддам за смажені свинячі реберця... Моя сестричка як насмажить, то... Думаю я, Парамоне, — сказав Льонька, — що не в цьому їдлі щастя. Чоловік повинен бути не свинею, а чоловіком.

— Воно конешно, — погодився Парамон, — але якщо я, к приміру, наїдений, а не так, як оце зараз, у мене живіт підтягло, то я і в атаку можу, і на роботу, і на молодицю подивлюся... От приїдеш до мене, коли я тушонки нароблю, тоді скажеш.

— Я й завтра можу приїхати, — сказав Льонька, — якщо тебе не застану, то жінку твою...

— Хитрий, — скручував цигарку Парамон. — Нема в мене жінки... Сам живу, як борсук... Перед війною померла... Поховав та й на війну... Гарна вона в мене була... А тепер — сам... Оце, мабуть, плюну я на оцю Іванову лісову затію та й поїду кудись... Заб’ю вікна та й поїду... Жалко буде, бо я чоловік степовий, але поїду...

— Самому тяжко, — поспівчував Льонька. — То знайшов би собі якусь... Ти ж як прикриєш лисину кашкетом, то за допризивника зійдеш.

— Конешно, ще не старий, — міркував уголос Парамон, — на четвертий десяток після покрови поверне, але нема в цьому радіусі подходящої. Сказано, хутір... Та дівка, та вдова з дітьми...

— А ось з нами їде, — підморгнув Льонька, — на всю область дівка... Якби не жонатий, то вкрав би і чкурнув аж в Одесу або в Голу Пристань...

— Пробував, — признався Парамон, — значить, говорив... Куди та-ам... І писка верне... А заміж хоче, аж тремтінь, аж грає вся... Ох і дівка. Уже їх бачив-перебачив і в нас, і за кордоном, а такої не стрічав...

— Да-а, — зітхнув Льонька, — Як виліплена... І що ж, так і пропадає добро?

— Не пропада... Як приїхав Запорожний на хутір, то вона за ним як прив’язана...

— А він?

— Чорт його знає, по ньому не видно, але, мабуть, уже і нею й переспав. Хіба ж він дурний?

— Неправда! — почув Парамон. І в цю ж мить чиїсь руки вчепились за лацкани його піджака. Парамон крутнув плечем, і Максим відлетів, ударившись об машину.

— Неправда! — ще раз крикнув Максим і знову кинувся на Парамона.

Той схопив його за руки і прошипів:

— Ах ти ж... зінське щеня! — Парамон відштовхнув Максима.

— Чого ти пристав до хлопця? — заступився Льонька.

— А чого ж воно лізе? Міг зуба мені вибити, — сплюнув Парамон.

— Ти... ти, — задихаючись промовив Максим, — ти... свиня!

Сльози котилися по Максимовому обличчі, він по-дитячому облизував їх, здригалися худенькі плечі, а великі, чорні від землі руки стискалися в кулаки.