Українське письменство

Сімдесяті—вісімдесяті роки — доба певної «реабілітації» Котляревського в критичній літературі. Сюди відносяться: одзив Костомарова в його статті про українську поезію в хрестоматії Гербеля («Поэзия славян», 1871 р.), стаття-передмова Катранова до видання 1874 р., «Відчити з історії українсько-руського письменства» О. Кошового в закордонному «Світі», 1881, 1—2 (з характерною оцінкою, діаметрально протилежною присудам Куліша: «Ми наперед усього в писаннях Котляревського бачимо його глибоку скорб про народну недолю»), і нарешті стаття Н. М.-В. (відомого російського поета Н. М. Минського) в «Нови» за 1885 р. Навіть Куліш у цю пору відходить од свого давнішого погляду і в передмові до своєї «Хуторної поезії» (Львів, 1882) визнає за творами Котляревського певне художнє і навіть громадське значення: «В ній побачили земляки своє поспільство, побачили хоч з вивороту, та все ж таки не сліпуючи, як сліпували, захилившись до чужомовної книжки». Щодо свідомості Котляревського, Куліш зостається давнішої думки: «Котляревський покорявсь недовідомому велінню народного духа, був тільки сліпим знаряддям українського світогляду» і тому — «сам не знав добре, що він робить».

В науково-критичній літературі 90-х рр. — в загальних оглядах і спеціальних розвідках — розпочинається уже детальне вивчення літературних джерел Котляревського (М. П. Дашкевич: К вопросу о литературном источнике «Москаля-чарівника», малорусская и другие бурлескные «Энеиды» — «Киевская старина», 1893, XII, і 1898, IX).

З загальних питань наукових дослідників цікавить найбільше одно: оскільки органічним кільцем входить Котляревський, як автор «Енеїди», в розвиток українського письменства і чи не в тіснішому зв’язку стоїть він з сучасним йому російським літературним рухом. Цьому питанню П. Житецький присвятив спеціальну працю: «Энеида» Котляревского и древнейший ее список в связи с общим обзором малорусской литературы XVIII века». Киев, 1900 (український переклад — Київ, 1919). Всупереч попередникам, Петрову та Дашкевичу, Житецький пробує довести, що «Енеїда» Котляревського виросла безпосередньо з української традиції XVIII в. З цією метою він підкреслює одміни в тоні й виконанні в Осипова і Котляревського і розглядає «Енеїду» останнього як особливий, своєрідний тип травестії. Поема Осипова, на його думку, є пародія «виключно літературна»; її роль — дискредитувати старий набридлий літературний напрямок, — тимчасом як Котляревський «не має жодного наміру втручатися в боротьбу з псевдокласичним напрямком, боротьбу, що кінець XVIII століття виникла в московській літературі, — так само вірші-пародії, що користувалися біблейськими та євангельськими оповіданнями, зовсім не мали на увазі підкопуватись під їх авторитет». «З цього погляду «Енеїда» Котляревського є органічне продовження місцевих віршів, на які багата була українська література в XVIII столітті».