Все королівське військо
- Автор: Уоррен Роберт Пенн
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Все королівське військо». Краткое содержание книги:
Історія жорсткого політика, що часто не гидує ніякими методами для досягнення своїх цілей. В основу книги лягла біографія губернатора Луїзіани Х'юї Лонга.
Автор був удостоєний Пулітцерівської премії 1947 року за цей твір.
— Та ну, рано ще,— заперечив Хазяїн і повільно зміряв суддю поглядом з голови до ніг.
На судді була старомодна оксамитова куртка, штани під смокінг та біла накрохмалена сорочка, але краватку й комірця він уже зняв, і під великим старечим червоним борлаком блищала золота запонка.
— Атож,— повів далі Хазяїн, закінчивши свій огляд.— Та й спатиметься краще, коли ляжете пізніш і встигнете перетравити добру вечерю.
І він рушив через передпокій до внутрішніх дверей, за якими світилося,— до дверей бібліотеки.
Суддя Ірвін дивився на його спину, а Хазяїн ішов собі далі в своєму пожмаканому літньому піджаку із зморшками на плечах та темними плямами від поту під пахвами. Жовті очі судді мало не вилазили з очниць, а обличчя стало густо-червоним, як теляча печінка на прилавку м’ясника. Потім він рушив слідом за Хазяїном.
Я й собі подався за ними.
Коли я ввійшов, Хазяїн уже сидів у великому потертому шкіряному кріслі. Я став біля стіни, під високими, аж до стелі, книжковими полицями, повними старовинних, оправлених у шкіру книжок, серед яких було чимало правознавчих,— вони губились у затінку під стелею, і в кімнаті стояв дух цвілі, наче від старого сиру. Тут нічого не змінилось. Я пам’ятав цей дух ще з тих довгих надвечірків, що їх проводив у цій кімнаті, читаючи або слухаючи, як читає мені вголос суддя, а в каміні потріскували дрова, і годинник у кутку — великий дідівський годинник — відлічував нам повільні, маленькі дрібки часу. Кімната була та сама. На стінах — великі офорти Піранезі у важких різьблених рамах: Тібр, Колізей, руїни якогось храму. На полиці над каміном і на столі — стеки, срібні кубки, здобуті собаками судді на польових випробуваннях і самим суддею на змаганнях мисливців. Біля дверей — підставка з рушницями, і хоч туди не сягало світло великої бронзової настільної лампи, але я знав на тій підставці кожну рушницю, знав їх усі на дотик.
Суддя не сідав. Він стояв посеред кімнати й дивився згори вниз на Хазяїна, що випростав ноги на червоному килимі. Суддя нічого не казав. У голові його відбувалася якась робота. Напевне, якби в тому високому черепі, там, де росла колись буйна, як лев’яча грива, темно-руда, а тепер поріділа й зблякла чуприна, було маленьке засклене віконце, то ми побачили б крізь нього злагоджений рух коліщаток і пружин, трибків і храповиків, змащених і блискучих, як у кожному точному й добре доглянутому механізмі. Та, може, хтось натиснув не ту кнопку. Може, вся та машинерія отак і працюватиме марно, аж поки щось зламається або розкрутиться до кінця пружина,— і нічогісінько не станеться.
Та врешті озвався Хазяїн. Він кивнув головою вбік, туди, де на письмовому столі стояла срібна таця з пляшкою, карафою води та склянками — двома брудними й трьома чи чотирма чистими,— і сказав:
— Гадаю, суддя, ви не будете проти, якщо Джек хлюпне мені в склянку? Як то кажуть, з південної гостинності.
Суддя Ірвін не відповів йому. Він повернувся до мене і мовив:
— Я й не знав, Джеку, що ти до всього ще й за служника. Та, звісно, якщо я помиляюся…
Я ладен був затопити йому в обличчя. Затопити в це кляте довге породисте іржаво-червонясте старе обличчя з орлиним носом і зовсім не старими очима, а навпаки — твердими, ясними, в яких усе було на поверхні і погляд яких пік образою. А Хазяїн засміявся, і в мене засвербіли руки заліпити і в його кляту пику. Мені хотілося піти геть і залишити їх удвох у тій пропахлій сиром кімнаті, і хай вони западуться,— а самому йти та йти не знати куди. Але я не пішов і, мабуть, правильно зробив, бо людині ніколи не втекти від того, від чого їй найдужче хочеться втекти.
— Дурниці,— мовив Хазяїн і перестав сміятися.
Він підвівся з крісла, підійшов до столу, хлюпнув у склянку віскі й долив туди трохи води. Потім обернувся, ступив до мене і, посміхаючись у бік судді, подав мені склянку.
— Ось, Джеку,— сказав він.— На випий.
Не скажу, що я взяв склянку,— він тицьнув її мені в руку, і я тримав її, не пригублюючи, тим часом як Хазяїн дивився на суддю Ірвіна й говорив:
— Часом Джек наливає мені випити, часом я наливаю йому, а часом,— і він знову рушив до столу,— я сам собі наливаю…— Він налив у склянку віскі, додав води, а тоді скоса позирнув на суддю і хитрувато посміхнувся.— Навіть коли мене не пригощають,— сказав він. І вів далі:— На цьому світі, суддя, не дуже розживешся, якщо чекатимеш, поки тебе припросять. А я людина нетерпляча. Я дуже нетерпляча людина, суддя. Ось чому я й не джентльмен, суддя.
— Он як? — озвався суддя. Він стояв посеред кімнати й спостерігав згори цю виставу.
А я дивився на них, стоячи збоку біля стіни. Хай їм чорт, думав я, хай їм чорт обом. Хай їх обох чорти візьмуть з такою балачкою.