Все королівське військо
- Автор: Уоррен Роберт Пенн
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Все королівське військо». Краткое содержание книги:
Історія жорсткого політика, що часто не гидує ніякими методами для досягнення своїх цілей. В основу книги лягла біографія губернатора Луїзіани Х'юї Лонга.
Автор був удостоєний Пулітцерівської премії 1947 року за цей твір.
В’їжджаєш серед ночі в містечко, а там чути ці голоси.
Нарешті ми дісталися до кінця Алеї, і я побачив будинок судді, білий, як кістка, серед темного гілля дерев.
— Оце він,— сказав я.
— Зупинися тут,— звелів Хазяїн Ласунові. Тоді звернувся до мене: — Світиться. Старий мудак ще не спить. Іди постукай і скажи, що я хочу його бачити.
— А якщо він не відчинить?
— Відчинить,— сказав Хазяїн.— А ні, то примусь його. За що, в біса, я тобі гроші плачу?
Я виліз із машини, зайшов у хвіртку і рушив усипаною черепашками доріжкою під темними деревами. Потім почув, що Хазяїн іде слідом за мною. Отак — я попереду, він позаду — ми й підійшли до будинку і піднялися сходами на веранду.
Хазяїн відступив убік, а я відхилив сітчасту протимоскітну заслону й постукав у двері. Потім постукав ще і, зазирнувши крізь скло до передпокою, побачив, що там відчинилися внутрішні двері — з бібліотеки, пригадав я,— а тоді збоку в передпокої засвітилося світло. Суддя йшов до надвірних дверей. Крізь скло я бачив, як він вовтузиться із замком.
— Хто тут? — спитав він.
— Добрий вечір, суддя,— озвався я.
Він стояв у дверях, кліпаючи очима й намагаючись розглядіти в темряві моє обличчя.
— Це я, Джек Берден,— мовив я.
— Он як, Джек… ну не чекав! — І він простяг руку .— Заходь.— Він начебто навіть зрадів мені.
Я потиснув йому руку і ступив у передпокій, де в неяскравому світлі бра тьмяно полискували дзеркала в облізлих позолочених рамах та скляні боки великих ліхтарів-«блискавок».
— Чим я можу стати тобі в пригоді, Джеку? — запитав суддя й подивився на мене своїми жовтими очима. Може, він і змінився, але очі — не дуже.
— Та я…— почав я і не знав, що казати далі.— Просто зайшов дізнатися, чи ви не спите й чи не зможете побалакати з…
— Ну звісно, Джеку, заходь. З тобою нічого не скоїлося, синку? Стривай, я замкну двері, а тоді…
Суддя обернувся замкнути двері, і якби його мотор не був цілком справний, незважаючи на сьомий десяток, то він, певне, тут-таки й упав би мертвий. Бо в дверях стояв Хазяїн. Досі він і не шелеснув.
Так чи так, а суддя не впав мертвий. І на обличчі в нього не ворухнувся жоден м’яз. Але я відчув, як він весь напружився. Людина хоче серед ночі замкнути двері — і раптом бачить, що на порозі виникла з темряви якась постать. Тут би кожен аж підскочив.
— Ні,— озвався Хазяїн невимушено, з усмішкою, і, скинувши капелюха, ступив уперед, так наче його запросили зайти, хоч ніхто його, звісно, не запрошував.— Ні, з Джеком, як я знаю, нічого не скоїлося. І зі мною також.
Тепер суддя дивився на мене.
— Перепрошую, Джеку,— мовив він холодним, скрипучим голосом, що іноді звучав у нього, мов заїжджена грамофонна платівка під тупою голкою.— Я зовсім забув, що ти тепер добре влаштований.
— Атож, Джекові живеться незле,— сказав Хазяїн.
— Ну, а ви, добродію…— Суддя обернувся до Хазяїна і опустив свої жовті очі, бо був на півголови вищий на зріст; і я побачив, як під складками іржаво-червонястої старечої шкіри на його довгій щелепі випнулись і заворушилися жовна.— Ви бажаєте щось сказати мені?
— Та як по правді, то ще й сам не знаю,— недбало відповів Хазяїн.— Поки що ні.
— Ну що ж,— промовив суддя,— в такому разі…
— А чого, може, й вийде балачка,— перебив його Хазяїн.— Наперед ніхто не знає. Та й у ногах правди нема…
— В такому разі,— провадив суддя отим своїм механічним голосом, що скреготів, як тупа голка на заїждженій платівці, як терпуг об залізо,— дозвольте вам сказати, що я вже збирався до ліжка.