Все королівське військо
- Автор: Уоррен Роберт Пенн
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Все королівське військо». Краткое содержание книги:
Історія жорсткого політика, що часто не гидує ніякими методами для досягнення своїх цілей. В основу книги лягла біографія губернатора Луїзіани Х'юї Лонга.
Автор був удостоєний Пулітцерівської премії 1947 року за цей твір.
Ми в’їдемо в містечко новим бульваром понад затокою. Повітря там буде солонувате, а може, й трохи відгонитиме рибним духом, щемким і солодким, але свіжим духом відпливу. Приїдемо ми десь опівночі, і в трьох ділових кварталах уже не світитиметься. За цими кварталами ми поминемо ряди невеликих будиночків, а далі, по берегу затоки, підуть інші будинки, сховані в затінку магнолій та віргінських дубів, і їх білі стіни мрітимуть за темними деревами, а зелені жалюзі на вікнах здаватимуться чорними на тлі білих стін. У кімнатах за тими жалюзі спочиватимуть люди, укриті лише простиралами. Я й сам хтозна-скільки ночей проспав за такими-от жалюзі, відколи був ще зовсім малий і пудив у ліжко. Адже я народився в одному з тих будинків. І сьогодні, коли ми там проїжджатимемо, в кімнаті за зеленими жалюзі спатиме моя мати, в оздобленій мереживом нічній сорочці, з гладеньким, наче в дівчини, обличчям,— лише попід очима і в кутиках рота залягли тоненькі зморщечки, яких не видно в темряві,— і поверх простирала, виказуючи її справжній вік, лежатиме сухорлява, тонка рука з яскраво нафарбованими нігтями. А поруч матері спатиме Теодор Меррел, і з-під його пишних русявих вусів вихоплюватиметься сиплуватий аденоїдний віддих. Та все це цілком законно: мати одружена з Теодором Меррелом, чоловіком, набагато молодшим за неї, що має гарне, золотисте, мов вершковий крем, волосся, яке кучерявиться на круглій голові, і він доводиться мені вітчимом. А втім, він не перший мій вітчим.
Далі ми поминемо будинок Стентонів, що стоїть серед власних магнолій та віргінських дубів, замкнений і порожній за зеленими жалюзі, бо Анна і Адам тепер дорослі люди, живуть у місті й давно вже не ходять зі мною рибалити, а старий Стентон помер. І, нарешті, останній у тому ряду,— за ним починається відкрита місцевість,— стоятиме будинок судді Ірвіна. Ми ніде не спинятимемось, аж поки не дістанемося туди. А до судді зайдемо з невеличким візитом.
— Хазяїне,— мовив я.
Хазяїн обернувся, і проти ясного світла наших фар я побачив чорний обрис його масивної голови.
— Що ти йому скажеш? — запитав я.
— Е, хлопче, цього ніколи не знаєш наперед,— відповів він.— Біс його знає, може, й нічого не скажу. Я ще не певен, чи маю що йому сказати. Просто хочу як слід подивитися на нього.
— Суддя не з полохливих,— зауважив я.
Ні, таки не з полохливих, подумав я і пригадав собі рівну спину чоловіка, що, зіскочивши із сідла, чіпляв поводи на Стентонів штахетник і простував усипаною черепашками алеєю до веранди з панамою в руці, і його шорстку темно-руду чуприну, настовбурчену над високим чолом, і гачкуватий червонястий ніс, що хижо випинався на обличчі, і жовті очі, ясні й тверді, мов топази. Щоправда, це було майже двадцять років тому, і, певне, тепер спина в нього не така рівна, як тоді (ці зміни відбуваються повільно, і їх не помічаєш), і жовті очі трохи потьмяніли, та все ж таки я не вірив, що суддю легко залякати. Не мав і тіні сумніву, навіть заприсягнувся б: він не злякається. А якби злякався, то дуже розчарував би мене.
— Та я й не збираюся його лякати,— сказав Хазяїн.— Хочу тільки подивитися на нього.
— Ні, к бісу! — вибухнув я і, сам того не помічаючи, аж подався вперед на сидінні.— Ти просто з глузду з’їхав, якщо думаєш його залякати.
— А ти не кип’ятися,— мовив Хазяїн і засміявся.
Я не бачив його обличчя. Бачив тільки чорну пляму проти світла фар і чув звідти сміх.
— Кажу ж тобі,— повторив Хазяїн,— я хочу тільки подивитися на нього.
— Де ж пак, з біса слушний час і з біса близька дорога, щоб тільки подивитися,— сказав я з досадою і знову відкинувся на спинку сидіння.— Чом було не почекати й не зустрітися з ним у місті?
— Чекай біля моря погоди,— мовив Хазяїн.
— Ти робиш бісову дурницю,— сказав я.
— Вважаєш, я принижую цим свою гідність, еге? — спитав Хазяїн.
— Та ти ж начебто губернатор, як я чув.
— Атож, я губернатор, Джеку, і вся біда губернаторів у тому, що вони забрали собі в голову, ніби повинні всіляко берегти свою гідність. Та подумай сам, чи є таке вартісне діло, яке можна зробити, не поступившись гідністю? Назви мені бодай щось таке, чого ти справді прагнеш і чого міг би досягти й не принизити своєї гідності. Де там, не така людська природа.
— Гаразд,— мовив я.
— І коли я стану президентом і мені треба буде когось побачити, я сам поїду до нього.