Історія без міфів. Бесіди з історії української державності
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-516-204-7
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Краткое содержание книги:
Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.
У травні 1997 р. урядові делегації Росії та України підписали три угоди щодо розподілу Чорноморського флоту, за якими Україна здавала в оренду Росії кілька військово–морських баз у Севастополі. Цей факт, проте, дістав неоднозначну оцінку, зокрема з боку національно–патріотичних сил. Адже флот і вся берегова структура були поділені порівну. Зовсім не був визнаний той факт, що Україна в СРСР розбудовувала не лише Чорноморський флот, а й Балтійський і Тихоокеанський. Зауважимо до того ж, що найновіші кораблі в Чорному морі ще до цього розподілу Росія завчасно перевела у свої територіальні води, а поділила 300 застарілих суден. Та сума їх викупу і вартість 19–річної російської оренди бази в Севастополі Україні зараховувались як борги за енергоносії. Фактично ця оренда стала безкоштовною. Створилась, як бачимо, досить неоднозначна ситуація.
Проте цей договір фіксував, що обидві сторони “визнають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів”. І це — головне завоювання України — визнання непорушності її території. Але як свідчать пізніші події, можна визнавати непорушність території та одночасно зазіхати на привласнення собі найефективніших заводів і підприємств, що розташовані на цій території, уже іншим методом — методом економічного підпорядкування України через так звані борги.
Фіналом цих стосунків став багатостраждальний широкомасштабний договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (30 травня 1997 р.).
Тривале зволікання з його підписанням, численні консультації на різних рівнях, що супроводжувались анексіоністськими заявами декотрих московських політиків, свідчили, що українсько–російські стосунки залишаються першорядними у зовнішній політиці України. У цьому плані пригадуються слова першого всенародно обраного президента України Леоніда Кравчука, який на запитання кореспондентів, як він ставиться до Росії, відповів, що ставиться як до великого і непередбачуваного сусіда, наприклад, як людина, що спить зі слоном і думає, що буде, коли уві сні цей слон випадково покладе на нього свою ногу.
Нерівними були стосунки України із США. Тривалий час тогочасний президент Джордж Буш–старший, визнавши незалежність нашої держави 25 грудня 1991 р., все ще вбачав її майбутнє у складі “оновленого Союзу”. Адже Україні дісталася третина світового ядерного арсеналу, і уряд Америки боявся розповзання цієї ядерної зброї з України. Визнавши незалежність України, цей уряд висунув ультимативну вимогу нашій державі — позбутися атомної зброї. Лише через півтора року цей уряд почав сприймати Україну не через призму ядерної зброї, а як на важливий геополітичний центр європейської безпеки. Після підписання тристоронньої угоди (1994) — США, Росія, Україна, за якою з української території протягом семи років треба було вивезти всі ядерні боєголовки за фінансової допомоги США, у Вашингтоні стали інакше трактувати Україну.
1993 рік тут був оголошений “українським”. Поступово відбувався процес більшого порозуміння і зближення між нашими державами, свідченням чого була активна діяльність комісії “Кучма — Ґор” (віце–президент США), Міжурядового економічного комітету та інших структур. Хоча треба сказати, США практично завжди і всюди свої національні інтереси ставлять на перше місце, незважаючи на угоди про “стратегічне партнерство” тощо. У 2003 р. стосунки із США знову погіршились у зв’язку з так званою справою продажу до Іраку радіолокаційної установки “кольчуга”.
Українська держава розташована в центрі Європи і тому має величезне стратегічне значення для підтримки стабільності в Європі і в світі. Цей погляд поступово поширюється і серед європейських політиків. Адже поява незалежної суверенної України змінила вплив постбільшовицької Росії на європейському континенті, фактично знищила її домінацію в європейській політиці. І це знайшло відображення в тому, що 1995 року Україна стала 37 членом авторитетної європейської організації — Ради Європи та інших європейських структур. Цим самим Україна повернулась до свого історико–генетичного становища — юридично знову увійшла до сім’ї європейських держав, як це було ще в часи Київської Русі і Галицько–Волинського королівства.
Україна уклала угоди про територіальні межі з усіма своїми сусідами, створивши навколо себе зони безпеки на півночі, півдні і заході. З Польщею наша держава уклала угоду про стратегічне партнерство. Ліквідація в Україні ядерного арсеналу піднесла її авторитет. Вона стала співпрацювати зі Світовим та Європейським банками, розширила торгівлю на Заході і Сході. А з липня 1997 р. в Мадриді була підписана Хартія про особливі стосунки між Україною і НАТО, що надало нового імпульсу процесові входження України у європейські та євроатлантичні політичні та економічні структури, у створення колективної безпеки і недопущення будь–яких розділів демократичного європейського світу.