Українська усна народна творчість
- Автор: Лановик Мар'яна Б., Лановик Зоряна Б.
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Жанр: Культурология
Электронная книга - «Українська усна народна творчість». Краткое содержание книги:
Фольклористи, які займаються вивченням «звіриного епосу», підкреслюють, що «народні казки систематично почали записуватись порівняно пізно (коли даний жанр уже до певної міри почав «деградувати»), і, отже, вони стали відомі дослідникам не такими, якими були колись, а в значно зміненому вигляді, що дуже утруднює їх вивчення».
З часом усна народна традиція переосмислюється, оповіді про тварин набувають нового трактування, характерних рис та відтінків, доповнюються казковою символікою. Відколи у звіриному епосі з'являється специфічна художня алегорія, можна говорити, що такі твори переходять у розряд казок. Отже, «українські казки про тварин, як вони відомі нам нині, — витвори уже більш пізнього часу, і їх образи, характери та ситуації, в умовах яких вони діють і розкривають свою сутність, мають аж ніяк не буквальне, а лише переносне, алегоричне значення».
Серед казок про тварин, що в усних переказах чи записах дійшли до нашого часу, найчисленнішу групу становлять казки про диких (лісових) звірів. Є підстави вважати, що ґенетично вони найдавніші. Персонажі, які фігурують в них, це — представники фауни слов'янських лісів.
Найпоширенішим образом тут є вовк. Сліди вшанування цього звіра у східнослов'янських народів залишались досить довго. Поширений культ цього тотема був пов'язаний із уявленням про вовка як священної тварини (сильної і найбільш небезпечної). Вже старогрецький історик Геродот згадує про плем'я наварів (яке багато вчених вважає одним з ранньослов'янських), представники якого сповідують культ вовків, і самі за певних обставин можуть набувати подоби цих тварин. Бажання прадавніх людей володіти силою та спритністю свого лісового ворога, можливістю захистити себе, породило велику кількість епічних творів про вовкулаків.
Найдавнішим зразком оповіді з центральним образом вовка є «Казка про вовка-колядника» («щедрувальника»), який приходить на Різдво до діда і виколядовує в нього овечку, козу, коня, бабу, а потім — самого діда, відносить це все до лісу, і там з'їдає. Вона збереглась в небагатьох варіантах і зафіксувала давнє ставлення людини до дикого тотема, з яким «не сила боротись», а треба його задобрювати, виконуючи його волю та побажання.
Але вовк у казках не завжди постає грізним і лютим. Він не завжди панує в лісовому царстві, його неважко обдурити. Можливо, в минулому оповіді про обдуреного вовка мали на меті накликати на людей-мисливців здатність перехитрити лісового хижака. Намагаючись захиститися від його нападів, праслов'янські предки складали оповіді про втрату вовком сили чи про панування людини над ним. З часом подібні казки набули гумористично-сатиричного відтінку, перестали сприйматися серйозно. Очевидно, у поширеному звертанні «вовчику-братику» чи «вовчику-панібратику» криється бажання поріднитись із ним, заручитись його підтримкою і покровительством (адже брат — значить «свій» — не може завдавати шкоди).
У подібному плані постає образ іншого лісового хижака — лисиці, яку теж у казках нерідко величають «лисичкою-сестричкою». Вона завжди зображається хитрою, облесливою, здатною на всілякі вигадки, тому може обдурювати навіть сильніших від себе. У багатьох казках вовк та лисиця постають разом як спільники чи побратими. Але часто вони намагаються перехитрити один одного у бажанні отримати більшу частину здобичі («Про лисичку-сестричку і вовка», «Лисичка-сестричка і вовк-панібрат», «Як лисиця роздобула риби», «Як лис учив вовка діставати рибу» та ін.).
На слов'янському ґрунті, як і на більшій частині євроазійської території, особливого значення набув культ ведмедя. Тотемні вірування багатьох племен зберегли думку про походження людини чи роду в цілому від ведмедя. І. Березовський вказує на зв'язок повір'їв про родинні зв'язки людини з ведмедем із казковим мотивом про викрадення ним жінки, співжиття з нею та народження сина від ведмедя. З цим, на думку дослідника, пов'язане звертання до ведмедя «вуйко», тобто дядько по материнській лінії. Цей персонаж нерідко зустрічається разом з образами вовка та лисиці. Як найсильніший у лісі звір, він постає володарем лісу, царем (казки про лева — царя звірів є, очевидно, значно пізнішим нашаруванням, запозиченим із мандрівних сюжетів).
Спостерігаючи за поведінкою лісових мешканців, прадавні люди витворили реальні картини співжиття звірів. Тому в народних казках хижаки панують над слабшими — зайцем, білкою, їжаком тощо, і лише інколи можуть бути обдурені, піддавшись на хитрощі меншим («Як заєць обдурив ведмедя», «Лев та заєць»). Переможцями нерідко стають птахи, миші (які підгризають дерево), бджоли, комарі (які кусають хижака). Вони перемагають ворога разом чи поодинці.