Сестри Річинські. (Книга перша)

— Ти що хочеш сказати?

— Та не перебивай, до холери! Вони так розбубнили про вбивцю Річинського, що дехто уявляє тебе тільки з кривою ножакою в зубах. Ти повинен вже самою своєю персоною сіяти страх, а ти подивись на свою добродушну, дурну морду: хто повірить, що ти можеш вбивати і різати людей, як свиней?

— Це ти так кажеш, а вони, знаєш…

— Хто вони?..

— В нас у селі є такий один багач-свиня…

— Кожний багач — свиня.

— Та я про нашого. Про Курочку. Коли це сталося з Річинським, він думав, що мене зараз же проженуть з роботи або засадять у кримінал. Мій тато з ним здавна на ножах.

— Та я собі уявляю.

— А тепер він бачить, що мені поки що нічого не кажуть, і він задумав… Ходить з нашим ксьондзом і змовляється.

— А що тобі ксьондз зробить? Не схоче тебе повінчати чи дитини охрестити?

— А, тобі добре говорити. А там в селі мама. Як проповідь — так він і починає з амвона виганяти з мами злого духа, ніби що такого сина вродила. Хоче, аби мама прилюдно відреклася мене…

— Називає прізвище?

— Та що там прізвище, коли й так все село знає, про кого мова.

— Тю, дурний! Та хай мама перестане до церкви ходити.

— А ти скажи моїй мамі, вона тебе якраз послухає! Тепер, кажуть, Курочка дає гроші, хоче в село ченців спровадити. Місію на мою маму. Може, ченці зуміють вигнати злого духа з моєї мами.

— То добре.

— Що добре?

— Може, нарешті твою маму відкине від попів.

— Ага, ти не знаєш моєї мами. Вона слабкого здоров'я, і якби мамі щось сталося…

— А ти подумай, як запобігти цьому.

— Та що тут думати?

— Ні, ти, бачу, хочеш, аби я тобі до голови все лопатою нагорнув? Ти боїшся, що коли приїдуть ченці і почнеться та місія, то мама може не витримати. Тобі жаль мами, я розумію, то подумай. Але як? В селі вже більше ніхто нічого не вартий, тільки Курочка і ксьондз мають голос? Мой, Олекса, як ти важко думаєш! Ніхто не сказав би, що ти — син старого Загайчика.

Олекса посміхнувся:

— А я в маму вдався. Маєш що закурити?

Але закурити не довелося, бо в цех увійшов Філіпчук. Як розплився за останні роки цей красень мужчина! З колишнього гімназиста-атлета залишилась тільки непропорційно мала голівка без шиї, бо та злилась з тулубом.

Шеф, очевидно, не хоче визнати цієї зміни, бо вперто доношує старі костюми, від чого штани в нього не сходяться на животі, а з-під рукавів піджака вилазять манжети сорочки, які йому доводиться раз по раз запихати назад.

Шеф не стає за реал. Навпаки, просить всіх у цеху відірватись від роботи, бо йому треба поділитись деякими міркуваннями з приводу справи, яка стосується їх усіх:

— Ми тут, прошу я вас, як одна родина. Так відчуваєте ви, сподіваюсь, так відчуваю і я. Тому я вважаю, що розмова між нами може бути тільки щира.

У Бронка засвербіло в носі. Він чхнув. Шеф незадоволено крутнув головою. Можна було, мовляв, примусити свого носа помовчати в таку хвилину. Невихованість, якщо не сказати хамство!