Філософія як історія філософії: Підручник

У сфері практики, як і в епістемології, також існує загроза існування дихотомій. Так, наприклад, мотив чи інтенція вбудовані в дію тією мірою, якою будь-який мотив є мотивом чогось, а дія пов’язана з мотивом. Тоді питання «чому?» вимагає відповіді двох типів «тому, що»; одного — в термінах причинності, а іншого — у формі пояснення мотиву. Ця дихотомія між мотивом і причиною виявляється феноменологічно дискусійною і науково необґрунтованою. Мотивація людської діяльності виявляє дуже складний комплекс явищ, які існують між двома полюсами: причиною, в значенні зовнішнього примусу чи внутрішніх намагань, та підґрунтям дії в стратегічному чи інструментальному плані. Але найбільш цікавими для теорії дії є людські феномени, які знаходяться між ними, і тому характер бажань, пов’язаний з мотивом, включає в себе і силовий, і смисловий аспекти, в залежності від того, що переважає: здатність приводити до руху чи спонукати до нього, чи потреба у виправданні. у цьому відношенні, на думку Рікера, психоаналіз є тією сферою, де у потягах сила і смисл змішуються один з одним.

Дія відрізняється від простого прояву волі своєю вписаністю в хід речей. «діяти — в точному розумінні слова означає приводити до руху систему, виходячи з її первісного стану, змушуючи співпасти «здатність-робити» (un pouvour-faire), яку має агент, з можливістю, яку надає замкнута в собі система»[438]. Ініціатива може бути зрозумілою тільки як злиття двох моментів — інтенціального і системного, — оскільки вона вводить у дію, з одного боку, ланцюг практичних силогізмів, а з іншого — внутрішні зв’язки фізичних систем, вибір яких визначається феноменом втручання. «Виходячи з цієї точки зору, слід припинити уявляти собі світ як систему універсального детермінізму і піддати аналізу окремі типи раціональності, що структурують різні фізичні системи, в розривах між якими починають діяти людські сили. Тут виявляється цікаве коло, що його з позицій герменевтики в її широкому розумінні можна було б уявити наступним чином: без первісного стану немає системи, але без втручання не існує первісного стану; нарешті, не існує втручання без реалізації здібності агента, який може його здійснити»[439]. Такими є загальні риси, що наближують сферу тексту до сфери практики.

Цей збіг сфери тексту і сфери практики не є випадковим. Окрім вищеназваних спільних моментів, Рікер виділяє у сфері практики такі риси, які дають можливість поєднувати пояснення і розуміння. Одночасно з феноменом фіксації за допомогою письма, він веде мову про те, як дія вписується в тканину історії, на яку вона наносить відбиток і в якій залишає свій слід, у цьому значенні йдеться про явища архівування, реєстрування, які нагадують писемну фіксацію дії у світі. Одночасно з виникненням семантичної автономії тексту відносно автора дії відокремлюються від суб’єктів, що їх здійснюють, а тексти — від їх авторів: дії мають власну історію, своє особливе призначення, і тому деякі можуть викликати небажанні результати; звідси виникає проблема історичної відповідальності ініціатора дій, який втілює свій проект. Крім того, можна було б говорити про перспективне значення дій на відміну від їх актуальної значимості. І що є особливо суттєвим, на думку Рікера, — дії, як і книги, є творами, які відкриті багатьом читачам.