Філософія як історія філософії: Підручник
- Автор: Колектив авторів
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Центр учбової літератури
- ISBN: 978-611-01-0127-1
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Філософія як історія філософії: Підручник». Краткое содержание книги:
Для студентів вищих навчальних закладів освіти і всіх тих, хто цікавиться філософією та історією філософії.
Герменевтична феноменологія як онтологічний вимір філософії.
Новий етап у творчості Рікера ознаменувався зверненням до герменевтики як теорії тексту.
Рікер виділяє головні питання феноменології — питання редукції, значень (смислу) та «таємниці» суб’єкту, семіологія (науки про знання). Він ставить собі мету виявити по-новому можливості поєднання «феноменології мови» та семіології.
Теорія тексту розглядається Рікером як теорія інтерпретації, яка спирається на діалектику пояснення та розуміння. У визначення герменевтики в якості її складової частини входить процес пояснення в тому вигляді, як він був розроблений у структуралізмі. «Тому скажу: пояснювати означає виявляти структуру, тобто внутрішні зв’язки і залежності, які встановлюють статику тексту; інтерпретувати означає йти дорогою мислення, яке відкриває текст, розмістити себе на шляху до сходу (orient) тексту»[434]. У процесі свого аналізу філософ призиває повернутися до розуміння мови як «посередника» між мисленням та речами, але тільки в межах феноменологічного «ноетико-ноематичного», тобто ментально — інтенціонального відношення та аналітичної філософії буденної мови. В останньому випадку він пропонує розглядати мову як «форму життя», згідно визначення Вітґенштайна.
Рікер провів розмежування між семантикою та семіотикою як між двома науками, які відповідають двом сутностям мови — знаку та висловлюванню (речення, повідомлення, події), і це розмежування є ключем до розв’язання проблем мови. Ці проблеми Рікер розглядає з різних позицій: крізь призму семантики як лінгвістики речення; феноменології, що розглядає світ як суб’єктивні смисли; лінгвістичного позитивізму, тобто філософії буденної мови (Л. Вітґенштайн, Р. Райл, Дж. Л. Остін, П. Ф. Стросон та ін.). Саме за допомогою семантики Рікер хоче перейти з мови на онтологію. Поняття «промови як події» робить можливим перехід від семіотики коду до лінгвістики спілкування. Зняття «події» та її перехід у «смисл» є характеристикою самої суті промови.
Особливий інтерес Рікер звертав до випадків втрати текстом свого первісного адресату, його соціально-історичної деконтекстуалізації, а також ситуації виходу тексту за межі остенсивних (прямих, безпосередньо вказуючих) референтів і придбання ним широкого шлейфу неостенсивних (непрямих, вільних) референцій. Це деякі з умов набуття текстом відносної самостійності щодо первісного виразу його в мовленні.
На відміну від Ґадамера, Рікер високо цінує дистанціювання тексту» — на його думку, це єдина можливість осмислення в наші дні культурних пам’яток минулого. У силу цієї дистанційності об’єктивний смисл тексту суттєво відрізняється від суб’єктивного наміру автора.
Оскільки можливі різні інтерпретації, то більш привабливим є тлумачення завдяки догадкам чи інтуїтивному розумінню. Наступним моментом процесу інтерпретації є структуралістський етап аналізу та притаманний йому вид пояснення, і тільки після цього наступає момент критичної інтерпретації.
Ця теорія інтерпретації мала кінцевою метою «присвоєння» смислу тексту. Рікер розуміє це «присвоєння» не як повернення до герменевтики романтизму з її «психологічним вживанням» в особу автора, а як надання смислу тексту, який розуміється як напрям думки, що відкривається цим текстом.
Присвоєнню підлягають не мінливі ментальні інтенції іншого суб’єкту, а деякий єдиний проект можливою «світу», спосіб буття, який відкривається неостенсивними референціями тексту.
Визначення герменевтики як теорії інтерпретації тексту, а останньої — як діалектики пояснення та розуміння, Рікер вважає методологічно більш слушним на відміну від його ж попередньої концепції, яка жорстко пов’язувала інтерпретацію з подвійним смислом символу.
Опосередкування текстами здається на перший погляд більш обмеженим, ніж опосередкування за допомогою знаків і символів, які могли б бути усними і навіть не словесними. Завдяки писемності дискурс досягає потрійної семантичної автономії: у відношенні до інтенції того, хто говорить; у відношенні сприйняття первісної аудиторії; у відношенні до економічних, соціальних, культурних обставин свого виникнення. У цьому значенні письмо виходить за межі діалогу обличчям до обличчя і стає умовою перетворення дискурсу в текст. Герменевтика повинна дослідити зміст цього перетворення в текст.
434
Рікер П. Що таке текст? Пояснення і розуміння // Слово. Знак. дискурс / Пер. з фр. ред. М. Зубрицька. – Львів, 2002.– С. 320.