Беладонна. Любовний роман 20-х років
- Автор: Донченко Олесь Васильевич, Ванченко Петро
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-617-569-268-4
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Беладонна. Любовний роман 20-х років». Краткое содержание книги:
О ні, Анатоль не тутешній, на превеликий жаль, він цій дамі навіть такої дрібненької послуги зробити не може.
— Тоді нате ваш олівець. Я гадала… Ви, значить, не тутешній?.. — І, пізнавши з мови хлопцеве селянське походження, вона посміливішала.
— А здалека?
— З Харкова.
А вона з Одеси. Перебуває в одному санаторії коло Ялти й сьогодні мусить заночувати в Ялті, бо санаторій далеченько.
— Цікаво все-таки подивитись тут на деякі музеї, — сказав Анатоль.
— Якщо цікавитесь, то, може, разом і ходімте, — запропонувала дама, — вдвох приємніше, а до того й легше знайти. — Анатоль радо згодився і, йдучи з дамою, любувався її круглими стегнами, що повільно й м'яко перевалювались, колихалися разом із ніжною хвилястою матерією.
Вони допиталися до Східного музею. Тут їм пропонували роззутись. Вся підлога музею була встелена дорогими східними килимами, і їх треба було берегти. Маленькі ступні дами коло товстих литок були в білих шовкових панчохах, а Анатолеві в клітчастих гарних шкарпетках, і вони легко, трохи ніяково ступали по килимах, розглядаючи дорогі архаїчні вази, монументи, посуд, зброю, музичні інструменти і т. ін. Усі ці речі були старанно виконані, оздоблені дорогим металом, камінцями або розмальовані. Анатоль мало розбирався в цих речах, і йому найбільше подобалась кімната з високими вузькими вікнами, завішаними розкішними портьєрами з червоної парчі. Надворі було сонячно, і сонячне світло вливалося в кімнату рожево-оранжевим кольором. Килим, що лежав на підлозі, робився од цього кольору ще м’якший.
— Давайте сядемо, — сказала дама й перша сіла на килим, одкинувши набік обидві ноги, од чого вони стали ще товстіші. Анатоль сів поруч неї й поклав собі на коліна картуза. Так вони сиділи й розмовляли про минуле Сходу, і їм було приємно.
— Це в отаких покоях жили хани, — сказала дама.
— Та тут і самому цареві сподобалося б.
— Да-а-а… — протягнула дама й раптом схопилась. — Ходімте ще нагору.
Пішли на другий поверх. Там вони зайшли в селянську татарську хату, що нагадувала хату українську.
— Дивіться, скільки рушників на стелі, — сказала дама. Вся стеля як єсть була завішана різними рушниками, наче зроблена з самих рушників. Замість ліжка з килимів, із ряден низька канапка, біля порога дерев’яна колиска, що нагадувала гробик, а під піччю сиділа селянка з дитиною. Обдивившись іще дві кімнати, вони зійшли вниз і пішли.
З музею вони зайшли в ресторан — поплавок, що виходив на море. Випивши вина, Анатоль почувався зовсім вільно. Вони вирішили закріпити за собою дружбу. Анатоль мусив обов’язково приїхати до Одеси, вона його там радо зустріне. Анатолеві було так приємно, що він вирішив так само, як і вона, лишитися ночувати у Ялті. А коли він так вирішив, то дама пропонувала взяти ще вина, хоч пила небагато, — Анатоль пив більше, бо мусив показати свою мужність. Потім Анатоль узяв авто, і вони під’їхали до готелю. Тут вони взяли два номери, але Анатоль прийшов трохи посидіти в номер до дами. Тут їм іще забажалося випити вина, й Анатоль так і лишився ночувати з дамою.
А вранці Анатолеві забились памороки. Дама зникла, а разом із нею не стало й грошей, що були заховані в спідніх штанях. Не лишила дама Анатолеві й копійки, й до Харакса довелося йти пішки. Так Анатоль заплатив дамі за товсту ногу більш як дев’ятсот карбованців. В санаторії в ощадкасі в нього було карбованців шістдесят. От і довелося йому їх узяти. Та й пригодилися вони йому. Він тут зустрів Зою. Вона, не діждавшись його, приїхала сама. Ввечорі Анатоль пішов із Зоєю в ліс. Тут вона знов плакала, й він, розгнівавшись, кинув її, сказавши: «Прощай назавжди».
Приїхала Тоня. Вона про його листа не сказала ні слова, а тільки була сумна й трохи схудла. Боязно й винувато стояла перед Анатолем, опустивши вії на щоки, крутила червону торбинку в руках і журно повертала голову то на праве плече, то на ліве.
— Вибач, Толю, але мені скучно…
— Ти кажеш, що не одержала мого листа, а як же ти взнала мою адресу? — незадоволений приїздом Тоні, сказав Анатоль.
— Допиталася. Ти ж казав, що в Харакс їдеш, ну, а в Криму Харакс один.
— Ну, добре, що ж ти тут думаєш робити?
— Не знаю, може, ти придумаєш?.. Я хочу побути тут із тобою…
Анатоль задумався.
— Не можна… Мені останній час так погано… знов починає серце… ти маєш із собою гроші?
— Маю.