Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
Тихо.
Зацікавлений, я потай підводжу голову і бачу скерований просто на мене бінокль.
(Кого хотіли уважно розглядіти: наївного пейзана з власних буколіків чи надзвичайного представника з породи двоногих?)
Я сум’ятно й поспішно одвертаюся. Сюзен сміється. Сюзен каже, що біноклі не стріляють, і просить знову показати обличчя. Коли ж прохання не помагають, вона вдається до погроз. Моя упертість її дратує й знаджує. Вона кричить. І раптом падає мені на голову дорогий, в інкрустаціях, бінокль. Хапаю, розмахуюсь і… стримую себе. Мені подобається ця таємнича, гладенька річ.
— Ха-ха-ха! — дзвенить Сюзен. — Ти краще подивися в нього. Крути й дивись. Дивись на мене. Ха-ха!
Із покоїв метушливо виходить він, густобородий з сивизною. Здивування і радість.
— Papa! Ой, як смішно! Як смішно!..
Він щось відказує незрозумілою мовою, він довго, розколихано регоче, а я, перемагаючи образу, поволеньки кладу бінокль за пазуху.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Сюзен заходиться ще дзвінкішим, щасливішим сміхом. Потім вона каже повернути їй річ, але я занімів, оглух. Вона підбігає. Вона торсає мене.
Я непохитний. Я почуваю, що коли й вийму цю гладеньку, гарненьку річ, то брязну нею об землю. І я скеровую очі впрост на Сюзен — на її обличчі враз відбивається сила моєї злості.
Знітилась. Сторожко одступилася.
— Ей, ти!.. — погрозливо долітає з веранди, але Сюзен кидається до сивого й затуляє йому рота.
Я спокійно кінчаю роботу і звиклим рухом смикаю шкапу за оброть.
Тебе, гніда, облізла шкапо, давно розтаскали собаки з того бучавого яру, але ні твоя безславна смерть, ні твоє мерзенне життя не завадили тобі стати персонажем в цій благородній комедії. Ти незмінно й слухняно з’являлася щодня перед верандою.
Je m’ennuie, — і ти була свідком, як мелодійний голос щоразу запитував про бінокль, як смішно розмовлялося, як наївно умовлялося, як, нарешті, було наказано підійти до куртин уночі, коли заграє рояль. О, коли б старість не засушила в тобі до краю почуття романтики, ти, напевне, зрозуміла б, чому тебе, засапану та неохайну, попещено тоді ніжними ручками по холці. Але ти з традиційної пристойності тільки механічно дриґнула хвостом.
Я лежу в темряві під куполом трьох крислатих лип. Над квітами, над травами і наді мною гойдається чиясь печаль. Звуки спочатку несміливі, зривні, потім бистрі, жагучі. Вони переганяють одне одного, немов поспішають розповісти щось тривожне. Іноді надійно усміхаються. Але наближаються інші, загрозливі, сильні. І ось — борня. Біжать, біжать, аж поки, скрикнувши в боліснім завзятті, знеможено падають під стогін густих, невблаганних басів…
Je m’ennuie… — мабуть, зараз підспівує Сюзен, бо якось так безвихідно, тоскно.
Я починаю нетерпляче озиратись. Мені цікаво, що буде далі, але мені треба поспішати до Горіхової балки: сьогодні Купала і там — веселощі.
— Ах! — злегка одхитується Сюзен, коли я виходжу їй назустріч.
Ми довго мовчимо в глибокому напруженні.
— Так… — наважуюсь я і знову замовкаю.
— Тобі подобається?
— Що?
— Як я граю?
— Так.
— Це моє улюблене. Це — «Осіння пісня» Чайковського…
І вона сміється. Спідтиха, крадькома сміється.
— Ти ж все одно не знаєш Чайковського… Хі-хі-хі… А я тобі кажу. Ти ж і бінокля не знаєш… Хі-хі-хі…
Слухаю, як у тумані. Ні слова. Потім підіймаю з землі бінокль (я так надумав ще вдень) і подаю його власниці.
— Нащо?
— Не треба. Я пожартував.
Сюзен знизує плечима, нерішуче простягає руку. Я жду, що тепер вона мені скаже «вибач», але вона схиляє голову й сміється так незвичайно, ніби ущипливе, ніби сум’ятно, тихесенько сміється…
— Так… — знову кидаю я і цього разу пробую піти.
— Куди ти?
— На Купала.
Через кілька кроків Сюзен перебігає дорогу.
— Почекай!.. І я з тобою.
Горіхова балка. Вогнище. Узлісся, що за садом, здригається, стогне від сміху й пісень. Ще здалеку — метушливі постаті на тлі вогню, як дикунська орда.
— Агов!
Наша несподівана поява вражає: в трепетних звивах падає обірвана пісня, падає сміх. Треба розвіяти це замішання, і я з розбійним вигуком плигаю через вогнище. Я підстрибую, кричу, розмахую руками і, коли до мене один п’одному починають приєднуватись такі ж зайдиголови, а під лісом знову лунає пісня, — я п’янію.
В п’яному захваті я підбігаю до Сюзен, хочу ввести її в танок, але вона лякливо труситься, і на устах її пробігає та сама чудна, грайлива усмішка.