Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
— Це рештки моєї невинності… Забери, коли хочеш.
Чаргар мовчав. Тоді я круто повернулась і пішла в свою установу.
1928 р.
Аркадій Любченко
7 березня 1899 — 25 лютого 1945
Аркадій Любченко і тепер, як у радянські часи, викликає дво(три)значні оцінки творчості, стилю поведінки і життя. Досі про нього відгукуються то як про авангардного письменника-націоналіста, то як про графомана, то як про запроданця чи майже німецького попихача (Ю. Барабаш), інкримінують також співпрацю з НКВД у 30-х (проте це на словах, в емоціях і витриманих багатозначних паузах). Адже, крім голослівних тверджень, потрібно ще й занурюватися час від часу в документи, аби підтвердити ті чи ті припущення.
Так, Аркадій Любченко, як і всі ми, багатоликий у житті:
колишній студент престижного Київського червоного університету, який воював на боці синьо-блакитних;
актор-початківець (про його гру навіть непогано відгукувалися на шпальтах газет, літературних альманахів і журналів);
письменник (оцінки творчості досі неоднозначні, хоча як можна однаково оцінювати прозу кінця 20-х і середини 30-х рр. із замовними нарисами і наскрізь радянським дискурсом);
незмінний секретар ВАПЛІТЕ (тут уже незаперечний позитивний факт, як і чеснота збирача й оберігача архіву організації: саме завдяки Любченку зараз у Торонто можемо ознайомитися з багатющою збірнею документів, які стосуються літературного життя 20—30 рр.);
жінколюб (його щоденник ілюструє докладно інтимні подробиці життя 40-х рр., а от листи до першої дружини, Ольги Горської, — до речі, вона мати Тамари Жевченко, яка стала дружиною Юрія Яновського, — старшої на кілька років від Любченка, не підтверджують цього, а натомість позиціонують Любченка як розважливого і турботливого чоловіка; стосунки з другою дружиною не надто прокоментовані й афішовані — його щоденник 30-х рр. не зберігся, щоденник 40-х не надто компліментарний. Взагалі, друге одруження оповите таємницею: подейкують, що шлюб із Ніною Дуднік врятував Любченкові життя; вона також вела свій щоденник, але, на жаль, син — Всеволод Любченко — не опублікував його).
А от який Аркадій Любченко в творчості з’ясовувати вам.
© Леся Пізнюк, літературознавець, доцент Національного
університету «Києво-Могилянська академія» (Київ)
Via dolorosa
Дні прозорі, як сльоза, останні дні повногрудої блакиті і трепетних кленів, а світанками на опалому листі в садах зацвітає срібна паморозь.
По садах, в легкій сарабанді — топази, янтарі, пломінь. І хочеться випити небо, хочеться зневажати всіх, хто незграбно, поволеньки плентається на хідниках, перебільшено розмахувати руками, навмисне штовхатися або, набравши повні кишені пломенистого листя, пустотливо, як на карнавалі, обсипати стрічних. Хочеться, згадавши дитинство, шибайголовою покотитися в степ…
Але дні — не, мої. Вони падають в казан густого шумовиння. Діловий вир підхоплює, мчить. Вони — хвилинки. Непомітні.
І приходять лише інколи надвечір’я. Мої. Ті особливі, осінні надвечір’я, коли бадьорість і бронза.
— Куди мені сьогодні?
Я завернув до парку. Як завжди, я віддав енергію дневі. Кріпке повітря п’янило, і, побродивши серед алей, я з приємною, легкою втомою сів на лавці, неподалець брами.
Тут розгорнулось прекрасне видовище. З крутого узгір'я було видно, як переможено схилявся день — в далечині, над їжастим горбом димарів, перекинувся надщерблений казан, вихлюпнув розтоплену гущу, і вона ліниво текла вздовж обрію. На широкому днищі вихопилось кілька кварталів. Бистрі стьожки вулиць. Вокзал із маленькими, як дитячі забавки, паровозами та вагонами. Добірне намисто сигнальних ліхтариків.
І бігли ниточки рейок ген-ген у далечінь, у хвилюючу, принадну далечінь, що, вічно цілинна, вічно чекає на нових незнаних смільців.
Унизу — невтомна гонитва міста. Там сновигала рухлива, гомінка комашня, а над нею верещали сирени й мужньо погейкували здаля паровози, немов підбадьорюючи, підганяючи: швидше! швидше!
Я довго не міг одвести очей, ніби вперше побачив, і в мене лоскотно стискалося серце. Я згадав тоді мого приятеля, захватного юнака і трошки романтика:
— Життя! В ньому стільки переконуючої сили й повноти, що трудно дозволити собі байдужість чи слабкість.
І я пошкодував, що друг мій зараз на вечірніх курсах.