Звіяні Вітром (том 1)
- Автор: Митчелл Маргарет
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Переводчик: Ростислав Доценко
- Жанр: Прочая древняя литература
Электронная книга - «Звіяні Вітром (том 1)». Краткое содержание книги:
Головне в романі - тема загальнолюдських цінностей і долі людей, захоплених могутнім виром історичних подій.
Раптом вона знялась і побігла мов шалена крізь ту імлу - вона бігла, й схлипувала, й скрикувала, і простягала вперед руки, але хапала ними лише порожняву й вільгість. Де була ця пристань? Вона все не могла до неї втрапити, хоч то було десь тут, десь неподалік. Аби лишень дістатись туди! Тоді вона була б у безпеці. Але жах підгинав їй коліна, а все тіло млоїло від голоду. Крик розпуки вирвався з її горла, і вона, прокинувшись, побачила над собою стривожене обличчя Мелані, яка торгала її за плече, щоб швидше розбудити.
Той сон повертався знову й знову, коли вона лягала спати натщесерце. А це траплялося досить часто. Настрахана тим сном, вона боялася засинати, хоча ревно заспокоювала себе, що нічого такого нема в ньому, крім туману, і страхи її даремні. Ну нічогісінько ж нема там страшного. А проте побоювання, чи не закине її знов у той імлистий край, було таке велике, що Скарлет вирішила ночувати вдвох з Мелані, щоб та будила її, коли вона почне скрикувати й кидатись у лабетах цього сну.
Від напруження тих днів вона змарніла й зблідла. Симпатична округлість зійшла зі щік, проступили вилиці, від чого помітніші стали розкосі зелені очі, а вираз обличчя тепер нагадував голодну безпритульну кішку.
“Мені й наяву вистачає кошмарів, а тут ще ночами вони обсідають”,- у розпачі подумала вона й почала відкладати частину своєї денної пайки на вечір, щоб перекусити перед сном.
*
На Різдво до Тари прибув трюхцем Френк Кеннеді з невеликим інтендантським загоном у марних пошуках зерна та м’яса для війська. Солдати були обшарпані й схожі на волоцюг, коні під ними кульгаві й одутлі, непридатні для використання у бойових акціях. Людей цих - окрім Френка,- а також їхніх коней посписували з фронту як калік: один був без руки, другий без ока, у третього нога не згиналася. Більшість мала на собі сині мундири з полонених янкі, і мешканці Тари спершу на якусь мить вжахнулися, що це вернулось ПІерманове вояцтво.
Вони залишилися на ночівлю в будинку: полягавши покотом у вітальні, солдати розкошували на м’якому килимі, бо ж тижнями їм доводилося ночувати просто неба на голій землі, притрушеній хіба сосновою глицею. Попри свої брудні бороди й лахи, вони, як люди виховані, могли мило поговорити, пожартувати, підкинути комплімента і взагалі були дуже задоволені, що мали нагоду провести свят-вечір у великому домі, у колі гарненьких жінок, як за давніх часів. Від поважних розмов про війну вони ухилялися, а натомість розповідали всілякі байки, намагаючись розсмішити дівчат, і внесли у цей спустошений і пограбований дім трохи веселощів та святкового настрою, незнаних тут уже багато місяців.
- Майже як давніше бувало, коли до нас з’їжджалися гості, правда? - зраділо прошепотіла Сьюлін на вухо Скар- лет. Сьюлін не тямила себе від щастя, знову бачачи поруч Френка Кеннеді, з якого не спускала очей. Скарлет з подивом відзначила, що Сьюлін може бути мало не гарненькою при всій своїй худорбі після хвороби. Щоки у неї порожевіли, очі променилися.
“Вона й справді начебто не байдужа до нього,- зневажливо подумала Скарлет.- І навіть могла б досить вилюдніти, якби завела собі чоловіка, нехай і такого, як ця стара тютя Френк”.
Керрін теж трохи ожила цього вечора і вже не так була схожа на сновиду. З’ясувалося, що один з солдатів знав Брента Тарлтона й був біля нього у той день, коли він загинув, тож вона вирішила після вечері докладно поговорити з цим солдатом віч-на-віч.
А Мелані за вечерею просто здивувала всіх, показавши себе незвичайно жвавою і зовсім не соромливою. Вона сміялася, жартувала й трохи не кокетувала з однооким солдатом, що віддячував їй з усією можливою гречністю. Скарлет знала, як важко це давалося Мелані, враховуючи і її кволість, і вдачу, адже вона у присутності чоловіків страшенно ніяковіла. Та й взагалі вона ще ж далеко не одужала. Щоправда, Мелані запевняла, ніби цілком здорова, і працювала навіть більше за Ділсі, але Скарлет знала, як мало у неї сили. Коли доводилося щось підняти, обличчя її полотніло, й вона, бувало, якось так раптом осідала, неначе ноги під нею підкошувалися. Але у цей свят-вечір вона, як і Сьюлін та Керрін, робила все можливе, аби солдатам було якнайприємніше. Саму лише Скарлет гості не тішили.