Звіяні Вітром (том 1)
- Автор: Митчелл Маргарет
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Переводчик: Ростислав Доценко
- Жанр: Прочая древняя литература
Электронная книга - «Звіяні Вітром (том 1)». Краткое содержание книги:
Головне в романі - тема загальнолюдських цінностей і долі людей, захоплених могутнім виром історичних подій.
В кухні стояла темінь, бо освітлювало її лише одне маленьке віконце, та й через густий дим нічого не було видно, тож Скарлет тільки чула сичання й потріскування полум’я. Примруженими очима з-під долоні вона розгледіла, що вогняні язики стеляться по підлозі до стін. Хтось порозкидав з коминка охоплені вогнем головешки по всій кухні, і сухі, як губка, соснові дошки підлоги зразу й зайнялися, чвиркаючи вгору іскрами, мов водою.
Скарлет метнулася назад до вітальні й ухопила клаптю- ватий килимок, перекинувши по дорозі два стільці.
“Я ж сама нізащо не погашу його! Нізащо, нізащо!
0 Боже, коли б хоч хтось поміг! Тара горить, Тара! О Боже! Гак он воно що той куций покидьок мав на увазі, коли казав, що він ще дасться упам’ятку! Краще хай би вже він
1 забрав ту шаблю!”
У переході вона помітила свого сина, що з шаблею в руці зашився в куток. Очі його були заплющені, на личку застигла якась неприродна умиротвореність.
“Боже! Помер! Його залякали до смерті!” - подумала вона в розпачі, але не зупинилась, а пробігла далі, де в кінці переходу біля кухонних дверей завжди стояло відро з питною водою.
Скарлет змочила край килимка у відрі і, набравши повні легені повітря, знов пірнула в повну диму кухню й захряснула за собою двері. Здавалося, цілу вічність вона, кашляючи, крутилася по кухні й безперестану гупала килимком по язиках полум’я, що один за одним схоплювалися навкруги. Двічі займалась її довга сукня, і вона гасила той вогонь голіруч. їй бив у ніздрі нудотний запах присмаленого волосся, що вільно розметалось у неї по плечах, коли повипадали шпильки. Полум’я за її спиною ширилося в напрямку критого переходу - вогненні змії корчились і вистрибували, і вона, геть знеможена, відчувала, що всі її зусилля марні.
Аж це двері широко розчахнулися, і від свіжого струменю повітря полум’я ще вище фахнуло вгору. Тоді двері лунко зачинились, і в димовому вихорі напівосліпла Скарлет побачила Мелані, як та затоптувала вогонь ногами й молотила по ньому чимось темним і важким. Скарлет чула її дихання, бачила, як вона заточується, згинаючись то вперед, то назад і вимахуючи килимком. На мить перед нею промайнув проблиск її блідого обличчя з примруженими від диму очима. Далі ще одну вічність вони вже обидві пліч-о- пліч змагалися з вогнем, і тільки по тому Скарлет стала помічати, що язики полум’я маліють. Раптом Мелані обернулася до неї і з криком огріла килимком по спині. Круговерть диму підхопила Скарлет і занурила в темряву.
Коли вона розімкнула повіки, то побачила, що лежить на тильній веранді, голова її затишно спочиває на колінах у Мелані, а надвечірнє сонце світить просто в очі. Руки, обличчя й плечі у неї нестерпно боліли від опіків. Негритянські хатини все ще повивав густою хмарою дим, і в повітрі стояв гострий запах паленої бавовни. Скарлет угледіла пасемка диму з кухні і спробувала шарпнутись на ноги. Але спокійний голос Мелані стримав її.
- Лежи тихо, люба. Вогню вже нема.
Якусь хвильку вона лежала без руху з заплющеними очима і полегшено переводила подих, чуючи, як поряд тихенько посапує крізь сон немовля і так знайомо гикає час від часу Вейд. Отже, він, хвала Богові, живий! Вона розплющила очі й подивилась на Мелані. Кучері їй обсмалило, обличчя почорніло від кіптяви, але в погляді іскрилося збудження, а на устах була усмішка.
- Ти чорна, як негритянка,- пробурмотіла Скарлет, зручніше вкладаючись головою на тому, що правило їй за подушку.
- А ти як загримована під негритянку танцівниця,- незворушно відповіла їй Мелані.
- А чого ти мене вдарила?
:- Бо в тебе, моя люба, вся спина загорілась. Я й не уявляла, що ти зімлієш, хоча, Бог свідок, ти сьогодні за день стільки натерпілася, що воно й не дивина… Я кинулася додому, тільки-но загнали худобу в безпечне місце у лісі. Мене такий страх брав, коли я думала, що ти з дитиною тут сама. А ці янкі… вони нічого тобі не заподіяли?
- Якщо тебе цікавить, чи не згвалтували мене, то ні,- запевнила її Скарлет і аж застогнала, спробувавши підвестись. Якщо голова у неї спочивала досить вигідно на колінах у Мелані, то про тіло, що лежало на твердих дошках ганку, цього не можна було сказати.- Але вони загребли геть усе чисто, геть усе. У нас нічого не лишилося… А чого ти так усміхаєшся?
- Ми не втратили нікого з родини, й діти наші цілі, і зберігся дах над головою,- мовила Мелані, не приховуючи радості.- А в наші часи чогось більшого не можна й сподіватися… Боженьку, але ж Бо мокрий! Янкі, певно, і його пелюшки поцупили. Він… А що це у нього тут, Скарлет?