Звіяні Вітром (том 1)
- Автор: Митчелл Маргарет
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Переводчик: Ростислав Доценко
- Жанр: Прочая древняя литература
Электронная книга - «Звіяні Вітром (том 1)». Краткое содержание книги:
Головне в романі - тема загальнолюдських цінностей і долі людей, захоплених могутнім виром історичних подій.
Мелані перелякано застромила руку під спину немовляти й витягла звідти гаман. Хвилину вона роздивлялась його, наче вперше зроду побачивши, а тоді залилася сміхом, напрочуд веселим і життєрадісним.
- Ніхто в світі, крім тебе, не здогадався б це зробити! - скрикнула Мелані і, обнявши Скарлет, поцілувала її.- І такої неймовірної сестри, як ти, нема ні в кого на світі.
Скарлет не опиралася цим обіймам, бо була занадто знесилена, бо слова похвальби приємно лестили її себелюбство, бо в темній від диму кухні у неї зродилася більша повага до невістки і щось близьке до справжньої приязні.
“Ніде правди діти,- мусила визнати Скарлет подумки,- коли її потребуєш, вона завжди знаходиться поруч”.
Раптово похолоднішало й настали шпаркі морози. Крижаний вітер продирався крізь шкалубини в дверях, моторошно деренчав віконними шибками у нещільних рамах. З оголених дерев облітали рештки листя, і тільки сосни не скидали свого вбрання, чорними холодними силуетами вимальовуючись на тлі блідавого неба. Вибоїста червінь шляхів затужавіла на кремінь, і над Джорджією розпростер свої крила голод.
Скарлет із гіркотою згадувала свою розмову з бабцею Фонтейн. Того дня двомісячної давності, який тепер неначе відсунувся на бозна-скільки років у минуле, вона сказала старій дамі: найстрашніше, що могло спіткати її в житті, вже минуло,- і сказала це щиро. Але тепер ті слова здавалися просто школярським перебільшенням. Перед тим як Шерманові солдати вдруге пройшли через Тару, вона ще мала невеличкі запаси харчів та грошей, і мала бавовну, яка дала б їй змогу дотягти до весни. Тепер же бавовни не стало, харчів теж, гроші втратили свою вартість, і нічого за них не можна було купити, а сусіди опинилися ще в гіршій скруті, ніж вона. Бо ж вона мала принаймні корову з телям, кілька поросят і коня, тоді як у сусідів нічого не лишилося, окрім тієї дрібниці, що вони встигли сховати в лісі або закопати у землі.
Красогір’я, як звався Тарлтонів маєток, спалили дощенту, і місіс Тарлтон з чотирма дівчатами перебралася в будинок управителя. Особняк Манро біля Лавджоя теж піддали вогню. У Мімозі згоріло дерев’яне крило будинку, основна ж частина будівлі вціліла тільки завдяки грубому шару тиньку і відчайдушній боротьбі з вогнем жіноцтва Фонтейнів та їхніх рабів, що орудували мокрими ковдрами й коцами. Калвертів дім знову вцілів - допомогло заступництво Гілтона, їхнього управителя-янкі, але не залишено їм жодної худобини, жодної курки, ані одного качана кукурудзи.
Найголовнішою проблемою в Тарі й у всій окрузі стали харчі. У більшості родин поза рештками ямсу та арахісу не було нічого,- хіба тільки та дичина, яку вдавалося роздобути в лісі. І кожен ділився чим міг з тими, хто мав ще менше, як то заведено було в давні щасливіші дні. Але невдовзі настав такий час, коли вже й ділитися було нічим.
У Тарі, коли Поркові таланило, харчувалися кроликами, опосумами, рибою. В інші дні мали дещицю молока, горіхи
гікорії, смажені жолуді та ямс. І весь час ходили голодні: Скарлет здавалося, що на кожному повороті вона бачить простягнені до неї руки, благальні погляди. Це доводило її майже до шалу - адже їй голод допікав не менш, як іншим.
Скарлет наказала зарізати теля, бо воно висмоктувало забагато такого потрібного молока, і того вечора всі заслабли на живіт, переївши свіжої телятини. Вона знала, що доведеться заколоти одне з поросят, але якомога зволікала з цим, аби вони більше підросли. Скільки там того наїдку з них, таких малих, якщо їх тепер забити! Ні, краще таки почекати трохи. Вечорами вона радилася з Мелані, чи варто послати Порка верхи на коні, давши янківських доларів, аби він десь там спробував купити харчів. Не зважувались вони на це, лише боячись, що у нього можуть відібрати і коня, і гроші. Ніхто ж не знав, де тепер янкі. Може, за тисячу миль, а може, ось тут за річкою. Якось раз у розпачі Скарлет сама заходилася лаштуватись у дорогу на пошуки харчів, і тільки несамовиті зойки всіх домашніх змусили її відмовитись від свого плану.
Порк нишпорив по ближніх і дальніх околицях і часом вертався аж на світанку, але Скарлет не розпитувала його, де він блукав. Деколи він приносив якусь дичину, а то ще кілька качанів кукурудзи чи торбу сушених бобів. Одного разу приніс півня, сказавши, що знайшов його в лісі. Здобич цю вони впорали вельми охоче, хоч і з нечистим сумлінням, бо ж добре знали, що Порк півня поцупив, так само як цупив і боби, та кукурудзу. Невдовзі по тому якось уночі, коли всі вже спали, він постукав у двері до Скарлет і несміливо показав їй свою ногу, подзьобану шротом. Коли вона перев’язувала йому рану, він розгублено пояснив, що попався на спробі залізти до чийогось курника у Фейетвіл- лі. Скарлет не поцікавилась, чий то був курник, а тільки зі слізьми на очах лагідно поплескала Порка по плечах. Негри часами дратували її, вони бували і недолугі, й ледачі, але ж і виявляли таку вірність, якої не купиш за гроші, і засвідчували таку солідарність зі своїми білими господарями, що не вагалися навіть ризикувати життям, аби роздобутись на харчі для всього дому.