Привид мертвого дому. Роман-квінтет
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Унів. вид-во Пульсари
- ISBN: 966-8767-21-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Привид мертвого дому. Роман-квінтет». Краткое содержание книги:
Дві юрливі грудочки мчать мені назустріч: одна в платтячку, а друга в штанцях, замащених у глину. Вони біжать навзаводи, але стежка вузька, і дівчинка виривається вперед. Хлопчик завзято тупоче босими ніжками ззаду, і від того, що він відстав, у нього скривлене до плачу обличчя.
Падають на мене одне за одним, як дві гарячі пташини, і я підхоплюю на руки обох.
— Дядьку, дядьку! — кричить мала. — А та лялька вже зламалася!
— В мене пістолет бахкає! — кричить і хлопчик.
— Ти мені полагодиш ту ляльку, правда?
— Тато пістолета приніс, а я — бах-бах!
— Тато поїхав, а мама не може полагодити.
— Галько, Галько, дай я розкажу про пістолета…
Ми йдемо вузькою стежкою, і нам нелегко простувати, одне тягне мене за лівицю, а друге за правицю. Вони — наче кошенята, впряжені у громіздкого воза — ступаю за ними важким кроком, отой віз важкенний — я; вони світять до мене розпашілими личками й наперебій розповідають: одна про ляльку, а другий про пістолета. Знову білий квіт навколо, знову розбухлі кулі дерев на чорних канатах стовбурів хитаються під оцим неозорим небом, вітрець їх колихає, а разом із ними й мене з оцими дітьми…
Сестра серед двору пере, оцинкована балія повна сліпучо-білої піни, і сестрині руки по лікті в цій піні. Повертає до мене веселе, спітніле обличчя і блискає не менш білими, як та піна, зубами.
— Здоров! — каже вона. — Сьогодні я тебе й не чекала…
Діти помчали у хату: одне по ляльку, а друге по пістолет, а я сідаю на лавку під парканом. З буди вистрибнув лахматий собацюра, цей мене добре знає, тож помахав хвостом і вилігся, поклавши морду на витягнуті лапи, — йому нашу розмову послухати також хочеться. Чубата курка зазирала до столу, де стояв керогаз і кастрюлі, а десь на городі самозакохано покохкував півень.
— Запарилася, — сказала сестра. — Миколу послали у відрядження, а той малий люрить щодня і дає роботу, — вона знову блиснула зубами. — Чекай, зараз кінчу й поснідаєш…
— Не голодний, — кажу я, розглядаючись.
На керогазі стоїть зелена каструля, пара клубками вибивається з-під покришки, наче та ж таки піна, зліворуч цвіте вишня, а весь дворик так густо залитий сонцем, що мені аж заплющитися хочеться.
— Ти сьогодні, наче корова тебе пожувала, — сміється сестра, вона також переповнена сонцем, і мені любо на неї дивитись.
Із хати вивалюється з пістолетом хлопчик, натискає на гачка і клацає, за ним мчиться дівчинка із лялькою без ніг: в одній руці лялька, а в другій ноги — ще один абсурдний образ сьогоднішнього ранку.
— Ану, киш! — гримає незлобиво сестра. — Не набридайте дядьку!
Цього покрику лякається тільки курка, сполохано кидається навтьоки, а хлопчик розстрілює ту курку з пістолета; дівчинка кидає мені на коліна ляльку і її ноги. Я всовую гумку в отвір і намагаюся зловити кінця з другого боку.
— Мати прислала листа, — кажу я і дивуюся, який спокійний і байдужий у мене голос. Сестра занепокоєно розпрямлюється.
— Щось сталося?
— Сталося, — так само незворушно кажу я. — Нашу хату зносять…
— Ну, це півбіди, — сміється сестра і занурює руки у сліпучо-білу піну. — Вже не хата була, а руїна…
Дивлюся на сестру здивовано. Глибоко в грудях тенькнула та вчорашня струна, коли опинився сам на сам на тому залюдненому асфальті, коли став наче вкопаний і не знав, куди йти. Юрба омивала мене, як вода припнутого човна; я знав, що прив’язь надто нетривка, щоб утриматися мені серед такої бистротічної води.
Сестра ж спокійна. Вся аж світиться на цьому залитому сонцем дворику, вся наче з піни тієї сліпучо-білої; я понурююсь і знову ловлю пальцями неслухняну гумку — мені таки вдається схопити її й натягти.