Привид мертвого дому. Роман-квінтет

— Ану, перестаньте! — крикнув Сиротюк, і діти напрочуд швидко його послухалися.

— Тут погуляємо чи в лісі? — спитав він.

— У лісі! — крикнула замотана в шарфи команда.

— Це все мої племінники, — сказав Сиротюк, а отой вирластий — то мій.

— Без жінки приїхав? — спитав брат.

— Вона моїх родичів не любить, — протягло мовив Сиротюк. — Каже: вони якісь такі. А які вони такі: люди як люди!

«Дивно, — подумав я. — І мені здалося, що вони „якісь такі“».

— Люди як люди, — говорив Сиротюк. — Не зовсім щасливі, але й не зовсім нещасні. Нікому ніякого зла не чинять — живуть. Ходять, як усі, на роботу, не багатші інших і не бідніші. Одне в них погано: до книжки байдужі. Я коли приїжджаю сюди, жодної книжки не беру: чи діти подеруть, чи бабця.

— Але й жінка твоя не любить книжок, — сказав брат.

— Не любить. Однак не рве. Знає принаймні, що вони грошей коштують..

Говорив усе те сумовитим голосом. Ми увійшли під сосни, густо засипані снігом, під деревами наст був ще неглибокий, і діти з галасом розсипалися по лісі, взялися ліпити сніжки, і довкола нас почали літати білі клубки. Світло ліхтарів уже сюди не сягало, але від снігу весь ліс наповнився сріблястим світлом, мерехтливим, холодним, — все аж сяяло первісною чистотою. Я згадав давнього, ще юнацького вірша про запах першого снігу, про те, що від нього все стає молоде, — це було помічено точно: і тут, у цьому приміському лісі, пахло свіжим озонистим духом, трохи хвоєю, трохи мокрою землею, хоч земля була схована під білим укривалом. Діти з галасом помчались у глибину, і я побачив раптом Сиротюкове обличчя: бліде, залите міражним світлом, з місячною усмішкою, якесь чудне, майже неживе обличчя, лице людини, яка не зігріла на цій землі місця, людини, на плечі якої падають і падають непередбачені злопригоди, людини, яка, здається, вже ставиться до тих злопригод стоїчно, а в душі якої загніздився перший сумнів. Його вже треба було від того сумніву рятувати, він сам бажав од нього порятуватися, але власної сили на те не було досить, отож і гукнув він мого брата, і брат мій примчався у ці Біличі, до цього приміського лісу, адже це покликання в нього — співчувати.

— Придивися, Анатолію, до цього світу, — раптом заговорив брат. — Придивися до цих дерев — веселі вони. Придивися до цього снігу — ясний він, придивися до цих сосон — радіють вони!

Це був добре знайомий мені голос. Голос, який утішав і розраджував. Голос, який ненав’язливо навчав.

— Я втомився придивлятися до світу, — сказав Сиротюк.

З-за засипаних кущів одне за одним вивалилися діти.

Вони щось закричали й заволали, оточивши нас.

— Тихше ви! — крикнув брат. — Говоріть хтось один.

— Там вогнище! — сказав найстарший із хлопчаків, очі його світилися. — Люди танцюють.