Привид мертвого дому. Роман-квінтет
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Унів. вид-во Пульсари
- ISBN: 966-8767-21-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Привид мертвого дому. Роман-квінтет». Краткое содержание книги:
Думаю про голі дерева на снігу, застиглі й сонні, вони начебто спокійні, але на них печать сумирної і мирної смерті. Думаю про ці дерева, бо щодня їх бачу, щодня сприймаю мирну приреченість, і на душі від того виринає незбагненний біль.
У день, коли мене шпигнуло викинути того «коника», було так само. Вперше за всі оті роки не захотілося йти на роботу. Прокинувся із відчуттям, що попідпухали очі, тіло злегка ломив ломець, зирнув на годинника: за чверть восьма. Вдягтися, з’їсти яєчню з двох яєць і запити це кавою я встиг би. На роботу не так і далеко: мені на дев’яту. Але не міг і пальцем кивнути, тіло, здавалося, втратило звичну рухливість. Кілька років тому почав повніти, тепер уже зовсім огрядний, хоч мені тільки тридцять з лишком. Харчуюся абияк, але воно приходить несамохіть — це як щось незалежне від мене. Може, в той ранок в організмі відбувались якісь зміни чи метаморфози, бо розплющити очі ставало просто неможливо, а може, втрапив у черговий приступ колапсу? Відчував біля очей підпухлі набрезки, все моє огрядне тіло стало по-справжньому важке, м’язи безживні — робився великою, розплилою грудою, з якою годі впоратися. На щастя, те не тривало довго, але досить, щоб злякатися — кому потрібний буду отакий грубий, важкий і битий правцем. У глибині мозку постав образ батьків моїх, котрі й досі не могли звикнути до втрати власного дому і гнізда, та й сестри, яка має з дітьми стільки клопоту; ні, прихистку не знайти.
«А може, вдруге оженитися?» — подумав, але з нехіттю, бо чи здатен я хоч на малий романтичний сказ? Ні, душа моя холодна. Зрештою, жінки чи там дівчата це безпомильно відчувають, а може, безпомильно відчуваю я їхній до себе неінтерес: холодна душа й огрядність — це супроти жінок непоганий захист, як бридкість старих дів не менший захист проти чоловічих зазіхань.
У той ранок я, здається, старів. І не тому, що до мене прийшло відчуття безпорадності — то щось посередньо-допоміжне, я старів, бо старіти природно для людини: життя організму нашого у безперервних стрибках; він умирає щодня, як мертві стають відрізані нігті чи волосся; розкладається сам у собі, але навіщо нам про це знати? Важливо, чи здатен розсклепити очі й зустріти нового ранка усмішкою чи лихим настроєм. Я ж не міг звестися з ліжка, хоч звестися конче необхідно.
«От візьму й не піду на роботу», — подумав легковажно, зрештою, моя колежанка вряди-годи дозволяла собі такі речі: у неї чоловік, діти, треба те, треба се, а ще й те-се!
— Еге! — сказала принагідно. — Ви таки справді жононенависник!
Я завжди дивлюся на неї з тупим здивуванням, бо в ній було все звичайне, таке звичайне, що від тієї звичайності аж зуби ломить. Засмикана клопотами й роками, хоча й молодша мене на скількись-там років, хто його вгадає — жіночий вік, але ми вчилися разом в університеті, хоча й не на одному курсі. Отож дивилася на мене сірими, безвиразними очима, і мені химерно ставало думати, що все-таки спить із якимось чоловіком, що в ній, попри затурканість, існує й тверда життєва певність, яка є, здається, в усіх одружених жінок, що вона навіть певна в неослабності своїх приваб, раз живе з чоловіком н е п о г а н о!
Та щось було в тій фразі, яку любила повторювати щодо мене, незрозуміле. Не міг того збагнути, але в той ранок, коли лежав у ліжку, безсилий поворушити велике й набрякле тіло, я раптом зрозумів, що ховалося за тією фразою про моє жононенависництво. Так, вона, здається, жаліла мене, це було зверхнє і не зовсім збагненне жаління, схоже на те, яке мають до покалічених собак та котів. Зрештою, жінка не тільки зневажає «старих парубків», як це чинить щодо «старих дів» чоловік, — вона бачить їх бідолашками і несвідомо, власне, неусвідомлено хоче такого «старого парубка»… розколоти…