Дванадцять стільців. Золоте теля

— Ось бачите, — сказав він Паламидову, — ви не вмієте розмовляти з людьми. А я його переконав. Я щойно йому довів, і він зі мною погодився, що ніякого єврейського питання у нас вже не існує. Адже так? Адже правильно?

Паламидов нічого не розібрав і, кивнувши головою, почав прислухатися до розмови, що відбувалася поміж німецьким сходознавцем і провідником вагона. Провідник давно поривався втрутитись у розмову і лише зараз знайшов вільного співбесідника, собі рівню. Дізнавшись спочатку про знання опонента, а також запитавши ім'я та прізвище співбесідника, провідник відклав убік віник і поволі почав:

— Ви, мабуть, не чули, громадянине професор, що в Середній Азії є така тварина, зветься верблюд. У нього на спині є дві купини. І був у мене знайомий залізничник, ви, мабуть, чули, товариш Должностюк, багажний роздавальник. Сів на цього верблюда поміж купин і вдарив його лозиною. Верблюд був лютий і почав його отими своїми купинами давити. Трохи на смерть не задавив. Должностюк, проте, встиг зіскочити. Бойовий був паруб'яга, ви, мабуть, чули? Ну, верблюд йому весь кітель обплював, а кітель щойно з пральні…

Вечірня бесіда вже вичерпалася. Зіткнення двох світів закінчилося благополучно. Сварки якось не виникло. Співіснування двох систем — капіталістичної і соціалістичної — в літерному поїзді, хоч-не-хоч, мало продовжуватись щось близько місяця. Ворог світової революції, пан Гейнріх, розповів старий дорожний анекдот, після чого всі пішли до ресторану вечеряти, переходячи з вагона у вагон хисткими залізними щитами і мружачи очі від пронизливого вітру. Та в ресторані населення поїзда розсілося нарізно. Тут же, під час вечері, відбулися оглядини. Закордон, репрезентований кореспондентами найбільших газет і телеграфних агентств усього світу, добропристойно налягав на горілку і з жахом, але ввічливо поглядав на ударників в чоботях і на радянських журналістів, які заявилися сюди по-домашньому, в нічних пантофлях і з самими запонками замість галстуків.

Усякі люди сиділи у вагоні-ресторані: і провінціал з Нью-Йорка містер Бурман, і канадська дівчина, що прибула з-за океану лише за годину до відходу літерного поїзда і через те ще як очманіла крутила головою над котлетою в продовгуватій металевій тарілочці, і японський дипломат, і ще один японець, трохи молодший, і пан Гейнріх, жовті очі якого чомусь посміхалися, і молодий англійський дипломат з тонкою тенісною талією, і німець-сходознавець, що терпляче слухав розповідь провідника про існування дивовижної тварини з двома купинами на спині, і американський економіст, і чехословак, і поляк, і четверо американських кореспондентів, — зокрема і пастор, що пише для газети спілки християн-молодиків, і стопроцентна американка з древньої піонерської родини з голландським прізвищем, яка уславилася тим, що минулого року відстала в Мінеральних Водах від поїзда і з метою реклами якийсь час переховувалася у станційному буфеті (ця подія викликала в американській пресі великий переполох. Три дні друкувалися статті під інтригуючими заголовками: «Дівчина з старовинної сім'ї в лабетах кавказьких горців-дикунів» і «Смерть або викуп») і багато інших. Одні ставилися до всього радянського вороже, другі мали надію в найкоротший термін розгадати загадкові душі азіатів, треті ж намагалися добросовісно зрозуміти, що ж, врешті-решт, діється в Країні Рад.