Дванадцять стільців. Золоте теля
- Автор: Петров Евгений Петрович, Ильф Илья Арнольдович
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- ISBN: 5-308-00428-5
- Переводчик: Марія Михайлівна Пилинська
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Дванадцять стільців. Золоте теля». Краткое содержание книги:
Гострий, розважальний сюжет, веселі і дошкульні жарти, які стали крилатими виразами, елементи літературної пародії сприяють широкій і постійній популярності цих творів.
Наближався час від'їзду, але прощальна сцена нічим не нагадувала відхід звичайного пасажирського поїзда. На пероні не було стареньких бабусь, ніхто не висовував з вікна немовлятко, що мало востаннє глянути на свого дідуся. Зрозуміло, не було й дідуся, у вицвілих очах якого завжди відбивається страх перед залізничними протягами. І, ясна річ, ніхто не цілувався. Делегацію робітників-ударників на вокзал привезли профспілчанські діячі, які ще не встигли опрацювати питання про прощальні поцілунки. Московських кореспондентів проводжали редакційні працівники, які в таких випадках намагалися відбутися рукостисканням. Іноземні ж кореспонденти, — їх було понад тридцять чоловік, — їхали на відкриття Магістралі у повному складі, з дружинами і грамофонами, отож проводжати їх було нікому.
Учасники експедиції, відповідно до обставин, розмовляли голосніше, ніж завжди, без потреби хапалися за блокноти і картали тих, котрі проводжали, що вони не їдуть разом з ними у таку цікаву подорож. Особливо репетував журналіст Лавуазьян. Він був молодий душею, але в його кучерях, як місяць у джунглях, світилася лисина.
— Огидно на вас дивитися! — кричав він на тих, що проводжали. — Хіба ви не можете зрозуміти, що таке Східна Магістраль!
Коли б у руках запального Лавуазьяна не було друкарської машинки в царатовому кучерському чохлі, то він, можливо, навіть побив би когось з друзів— стільки було в ньому пристрасті і так він був відданий справі газетної інформації. Йому вже зараз хотілося послати до своєї редакції телеграму-блискавку, але не було про що.
Співробітник профспілчанського органу Ухудшанський, що прибув на вокзал раніше всіх, походжав неквапно вздовж поїзда. Він ніс з собою «Туркестанский край, полное географическое описание нашего отечества, настольная и дорожная книга для русских людей», твір Семенова-Тянь-Шанського, виданий 1903 року. Він спинявся біля груп тих, що від'їжджали, і тих, що проводжали, і з якоюсь сатиричною нотою в голосі казав:
— Виїжджаєте? Ну, ну! Або:
— Залишаєтесь? Ну, ну!
Так він пройшов весь поїзд аж до паровоза, довго, задерши голову, дивився на паровоз і нарешті сказав машиністові:
— Працюєте? Ну, ну!
Аж потім журналіст Ухудшанський зайшов до купе, розгорнув останній номер свого профоргану і заглибився в читання власної статті під назвою: «Поліпшити роботу крамничних комісій» з підзаголовком: «Комісії перебудовуються недостатньо». Стаття являла собою звіт про якесь засідання, отож ставлення автора до описаної ним події можна було визначити одним реченням: «Засідаєте? Ну, ну!» Ухудшанський читав до самого від'їзду.
Один з тих, що проводжали, людина з рожевим плюшевим носом і бархатними бачками на скронях, сказав кілька пророчих слів, які всіх страшенно налякали.
— Я знаю такі поїздки, — заявив він, — сам їздив. Ваше майбутнє мені відоме. Тут вас чоловік сто. їздити ви будете загалом цілий місяць. Двоє з вас відстануть від поїзда на маленькій глухій станції без грошей і документів і наздоженуть вас лише через тиждень, голодні й обірвані. У когось обов'язково украдуть чемодан. Можливо, у Паламидова, або в Лавуазьяна, чи в Навроцького. І потерпілий скиглитиме цілу дорогу і проситиме у сусідів щіточку поголитись. Щіточку він повертатиме непомитою, а мисочку згубить. Один з мандрівників, звичайно, помре, і друзі померлого, замість того щоб їхати на змичку, змушені будуть везти дорогий прах до Москви. Це дуже нудно і огидно — возити прах. Крім того, в дорозі почнуться чвари. Повірте мені! Хто-небудь, хоч би той же Паламидов чи Ухудшанський викине якусь антирадянську вихватку і ви будете довго і нудно його судити, а він з виском і стогонами відмежовуватиметься. Мені все відомо. Ідете ви зараз у капелюхах і кепках, а назад повернетесь у тюбетейках. Найдурніший з вас купить усі атрибути бухарського єврея: бархатну шапку, облямовану шакалом, і товсту ватяну ковдру, зшиту як халат. І, без сумніву, всі ви щовечора співатимете у вагоні «Стеньку Разіна», будете несамовито волати:
«И за борт ее бросает в набежавшую волну». Цього ще замало, співатимуть навіть іноземці: «Вниз по матушке по Волге», «сюр нотр мер Вольга, по нашій матері Волзі».
Лавуазьян розлютився і замахнувся на пророка друкарською машинкою.
— Ви нам заздрите! — сказав він. — Ми не співатимемо.
— Заспіваєте, голубчики. Це неминуче. Мені все відомо.