Вежа блазнів
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Сага про Рейневана #1
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес. Гамазин
- ISBN: 66-365-095-8
- Переводчик: Андрій Поритко
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Вежа блазнів». Краткое содержание книги:
Сьогодні український читач має ексклюзивне право долучитися до історично-фантастичного світу Анджея Сапковського. Новий його роман, «Вежа блазнів» — це перша книга трилогії, дія якої розгортається за часів гуситських воєн, коли чехи збунтували проти Риму й розпочали боротьбу з усією Європою. На цьому історичному тлі фантаст розповідає свою історію про жорстокий світ, самотню людину, велику любов та багато іншого. Книгу відзначено премією Зайделя — найпочеснішою нагородою польської фантастики.
Отже, у вас в руках «Вежа блазнів» — перша книга трилогії Анджея Сапковського — перепустка до унікального історично-фантастичного світу цього чудового польського автора.
З Бардо виносили здобич, з пекла пожеж і клубів диму виходила колона навантажених різним добром чехів. Здобич завантажували на вози. Гнали корів і коней.
На самому кінці колони з палаючого міста вийшов Самсон Медок. Він був чорний від сажі, подекуди підсмалився, у нього не було вже ні брів, ані вій. Він ніс на руці кошеня, наїжачене чорно-біле створіннячко з величезними, дикими, наляканими очима. Кошеня судомно чіплялося кігтиками за рукав Самсона і раз у раз беззвучно відкривало ротик.
Обличчя Амброжа було немов висічене з каменю. Рейневан і Шарлей мовчали. Самсон підійшов, зупинився.
— Учора ввечері я думав про порятунок світу, — промовив він дуже м'яко і тепло. — Сьогодні вранці — про порятунок людства. Але що ж, доводиться узгоджувати сили з намірами. І рятувати те, що можна.
Розграбувавши Бардо, армія Амброжа повернула на захід, до Броумова, залишаючи на свіжому і білесенькому снігу широкий чорний слід.
Кінноту розділили. Частина, під командою Бразди з Клінштейна, поїхала вперед як так званий «пршедвой», тобто передовий загін. Решта, силою в тридцять коней, ввірена під командування Олдржиха Галади, становила ар'єргард. У ньому опинилися Рейневан, Шарлей і Самсон.
Шарлей посвистував, Самсон мовчав. Рейневан, який їхав пліч-о-пліч з Галадою, вислуховував повчання, набував добрих манер і позбувався поганих. До останніх, досить суворо пояснив Галада, належить використання слова «гусити», оскільки так говорять тільки вороги, папісти і взагалі люди, які ставляться до гуситів з неприязню. Треба казати: «правовірні», «добрі чехи» або «божі воїни». Польова армія з Градця-Кралове, повчав далі гетьман божих воїнів, є збройним крилом Сиріток, тобто правовірних, які посиротіли після смерті великого і незабутнього Яна Жижки. Поки Жижка був живий, Сирітки, ясна річ, іще не були Сирітками, а називалися Новим або Малим Табором — для того, щоби відрізнятися від Старого Табора, тобто від таборитів. Новий, або Малий, Табор Жижка заснував, спираючись на оребітів, тобто тих правовірних, які збиралися на горі Ореб, неподалік Тршебеховіц, на відміну від таборитів, що збиралися на горі Табор біля ріки Лужніце, і там побудували своє Градіште. Не можна, суворо пояснював правовірний гетьман Сиріток з Нового Табора, плутати оребітів з таборитами, і вже зовсім кари гідне пов'язання котроїсь із цих груп з калікстинами з Праги. Якщо на Новому Празькому Місті ще можна зустріти воістину правовірних, повчав оребіт із гори поблизу Тршебеховіц, то вже Старе Місто — це гніздо поміркованих угодовців, які називають себе калікстинами або утраквістами, а добрі чехи не хочуть, щоб їх з ними плутали, то їх і не треба плутати. Але і пражан не можна називати гуситами, бо так говорять тільки вороги.
Рейневан трохи сонно погойдувався в сідлі і час від часу казав, що розуміє, хоч це було неправдою. Знову пішов сніг, швидко перетворюючись на хурделицю.
За лісом, на роздоріжжі, поблизу спаленого Войбужа, стояв кам'яний покаянний хрест, одна з численних у Шльонську пам'яток злочину і каяття. Учора, коли палили Войбуж, Рейневан хреста не помітив. Був вечір, сутінки, ішов сніг. Багато чого можна було не помітити.
Рамена хреста закінчувалися у формі листочків конюшини. Біля хреста стояли два вози, не бойові, а звичайні, для перевезення вантажів. Один сильно перехилився на бік, спираючись на маточину колеса із зовсім поламаним ободом. Четверо чоловіків марно намагалися підняти віз, щоб двоє інших могли зняти поламане колесо і надягти запасне.
— Підсобіть! — заволав один. — Братове!
— Розвантажте віз! — крикнув Галада. — Легше буде!
— То не йно колесо, — крикнув у відповідь візник. — Штельвагу виламали-смо, запрягти годі! Най котрийсь скочить допереду, заверне яку запряжку. Перевантажимо добро…
— До дідька добро. Не бачите, як снігом замітає? Хочете тут лишитися?
— Добутку шкода!
— А дупи тобі не шкода? За нами можуть гнатися… Голос застиг Галаді в горлі. Бо в лиху, дуже лиху годину він вимовив ці слова.
Захрапали коні, з лісу виїхав шерег лицарів у повних обладунках. Їх було близько тридцяти, в основному — йоанніти.
Вони їхали ступою, рівно, дисципліновано, жоден кінь не вистромляв носа з шерегу.
З іншого боку гостинця виїхав з-за дерев інший загін, такої ж сили. Під корогвою з баранячою головою Хаугвіців. Заходячи лавою, лицарі спритно відрізали Сиріткам дорогу до втечі.