Вовки Кальї. Темна вежа V
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #5
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб « Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-0584-3
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Вовки Кальї. Темна вежа V». Краткое содержание книги:
— Вони не збиралися мене вбивати. Ви самі це сказали.
— Вони хотіли спалити ваші книги. Ваші найцінніші книги.
— Ні, не найцінніші. А ще то міг бути блеф.
Едді глибоко вдихнув і видихнув, сподіваючись, що бажання перехилитися через стійку і стиснути пальці на жирній Тауеровій шиї минеться чи принаймні стане менш непереборним. Він нагадав собі, що саме завдяки впертості Тауера ділянка досі не перейшла до рук «Сомбри». Троянду уже б давно зрізали. А Темна вежа? Едді підозрював, що з загибеллю троянди Темна вежа просто впаде, як упала Вавилонська, коли набридла Богові й Він ворухнув пальцем. І чекати ще сто чи тисячу років, поки вийде з ладу машинерія, що керувала Променями, не доведеться. Усе спопеліє, всім настане кінець. А потім? Слава Багряному королю, володарю пітьми тодешу.
— Кел, якщо ви продасте цей пустир нам з друзями, то зіскочите з гачка. І зрештою у вас з'явиться стільки грошей, що ви зможете тримати цю крамницю до кінця життя. — Зненацька його осяяло. — Знаєте компанію «Голмс Дентал»?
Тауер усміхнувся.
— А хто ж не знає? Я користуюся їхньою зубною ниткою. І зубною пастою. Пробував і рідину для полоскання зубів, але надто вона міцна. А чому ви питаєте?
— Тому що Одетта Голмс — моя дружина. Нехай я схожий на Жабеня Гремліна, але насправді я Чарівний Принц.
Тауер довго мовчав. Едді приборкав своє нетерпіння і не заважав чоловікові думати. Нарешті Тауер сказав:
— Ви вважаєте, що я поводжуся по-дурному. Що я зараз схожий на Сайлеса Марнера чи, ще гірше, на Ебенезера Скруджа.
Едді гадки не мав, хто такий Сайлес Марнер, але зрозумів, про що йдеться Тауерові.
— Скажімо, так. Після того, що вам щойно довелося пережити, ви не можете не знати, що для вас найкраще. Ви надто розумний.
— Я маю вам дещо пояснити. З мого боку це не просто бездумна жадібність, але й обережність. Я знаю, що та ділянка Нью-Йорка дорога, будь-яка частина Мангеттену дорога, та річ не лише в цьому. У мене на складі є сейф, усередині дещо лежить. Напевно, це навіть важливіше за мій примірник «Уліса».
— Тоді чому ця річ тут, а не в банківській комірці?
— Тому що її місце тут, — пояснив Тауер. — Вона завжди була тут. Можливо, чекала на вас чи таких, як ви. Колись, містере Дін, моїй родині належав майже весь Тертл-Бей, і… ану зачекайте. Зачекаєте?
— Так, — сказав Едді.
А що йому лишалося?
Коли Тауер пішов, Едді зліз з високого стільця і підійшов до дверей, які міг бачити лише він. Зазирнув у отвір. Десь невиразно задзеленчали дзвіночки. Та набагато чіткіше пролунав голос його матері.
— Чому ти й досі там? — печально спитала вона. — Едді, ти лише все зіпсуєш. Як завжди, зіпсуєш.
«В цьому вся моя матуся», — подумав він і погукав стрільця.
Роланд витяг з одного вуха кулю. Едді помітив, що зробив він це трохи незграбно, неначе його пальці затерпли, але замислюватися над цим не було часу.
— Ти як там, нормально? — гукнув Едді.
— Все добре. А ти як?
— Теж, але… Роланде, ти не міг би зайти сюди? Думаю, мені знадобиться невеличка допомога.
Стрілець замислився, потім похитав головою.
— Скринька може зачинитися. Найпевніше, так воно і буде. А разом з нею зачиняться двері. Ми застрягнемо на тому боці.
— А ти не можеш підперти ту трикляту штуку каменем, кісткою чи ще чимось?
— Ні. Це не допоможе. Куля надто могутня.
«І вона вже пробирається до тебе в душу», — подумав Едді. Роландове обличчя виглядало змученим, як тоді, коли отрута омаромонстрів просочилася в його кров.
— Гаразд, — мовив Едді.
— Повертайся якнайшвидше.
— Добре.
Коли він повернувся, Тауер уже був на місці і якось дивно на нього дивився.
— З ким ви розмовляли?
Едді відійшов убік і показав на двері.
— Ви щось бачите, сей?
Кельвін Тауер хотів було похитати головою, та потім щось змусило його придивитися уважніше.
— Мерехтіння, — сказав він нарешті. — Як гаряче повітря над сміттєспалювальною піччю. Хто там? Чи що там?
— Наразі вважаймо, що ніхто. Що це у вас у руці?
Тауер підніс річ, яку тримав, догори. Нею виявився конверт, пожовклий від старості. На ньому каліграфічним почерком було виведено слова Стефан Торен і Заповіт. А нижче йшли ті самі знаки, що й на дверях та скриньці:
«До чогось ми, схоже, підійшли», — подумав Едді.
— Колись у цьому конверті лежав заповіт мого прапрапрадіда, — розповів Кельвін Тауер. — Датований дев'ятнадцятим травня тисяча вісімсот сорок шостого року. Тепер тут лише клапоть паперу з іменем і прізвищем. Якщо ви, юначе, скажете мені, що за ім'я тут написано, я виконаю ваше прохання.