Війна і мир 3-4

Тихон став чухати однією рукою спину, другою голову, і раптом уся пика його розтяглася в осяйну дурну усмішку, відкривши недостачу зуба (за що його і прозвано Щербатим). Денисов усміхнувся, і Петя зайшовся веселим сміхом, до якого приєднався й сам Тихон.

— Та що, зовсім несправний, — сказав Тихон. — Одежинка поганенька на ньому, куди там його вести. Та й грубіян, ваше благородіє. Як же, каже, я сам анаральський син, не піду, каже.

— Яка тварюка! — сказав Денисов. — Мені розпитати треба...

— Та я його питав, — сказав Тихон. — Він каже: погано знайомий. Наших, каже, й багато, та все плохі; тільки, каже, сама назва. Ахніть, каже, добре, усіх заберете, — закінчив Тихон, весело й рішуче глянувши в очі Денисову.

— Ось я тобі всиплю сотню гарячих, будеш тоді дурня корчити, — сказав Денисов суворо.

— Та чого ж сердитись, — сказав Тихон, — що ж, я не бачив французів ваших? Ось хай стемніє, я тобі яких завгодно, хоч трьох приведу.

— Ну, їдьмо, — сказав Денисов. І до, самої караулки він їхав мовчки, сердито нахмурившись.

Тихон зайшов ззаду, і Петя чув, як сміялися з ним і з нього козаки про якісь чоботи, що їх він кинув у кущ.

Коли Петю перестав брати сміх, що охопив його від Тихонових слів і усмішки, і Петя зрозумів на мить, що Тихон цей убив людину, йому стало ніяково. Він оглянувся на полоненого барабанщика, і щось кольнуло його в серце. Але ця ніяковість тривала тільки одну мить. Він відчув потребу вище підвести голову, підбадьоритись і, набравши значущого вигляду, розпитати осавула про завтрашню справу, щоб не бути недостойним того товариства, в якому він перебував.

Посланий офіцер зустрів Денисова на дорозі із звісткою, що Долохов сам зараз приїде і що з його боку все гаразд.

Денисов раптом повеселішав і покликав до себе Петю.

— Ну, розкажи ти мені про себе, — сказав він.