Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами

А: — Ну так, він з першого прочитання став великим їхнім ентузіастом. Але я про цензуру. Останнє з тих оповідань завершується приблизно так, що герой, який перед службою в армії так само, як і я, працював у друкарні, тепер, повернувшися з війська, ніяк не може себе знайти в цивільному житті. Там описано один день з його післяармійського життя. Й от пізня ніч — він, такий п’яний, побитий, бреде додому, а його шлях пролягає повз друкарню. І він, шкутильгаючи попри друкарню, дивиться на її темні вікна. Тільки єдине вікно світиться, і це вікно в кабінеті цензора, де він підписує до друку газету на завтра. Тут важливо знати, що цензори підписувалися не іменем і прізвищем, а спеціальним шифром з двох великих літер і кількох цифр. І в тому оповіданні я наприкінці пишу: «Є тільки друкарня, а в ній цензор БЧ-32617, і він дочитує заключну сторінку газети. Через п’ять хвилин він підпише її, й завтра настане». І коли з’явилася нарешті та публікація у «Прапорі», всі сім оповідань, я зауважив, що мені там дослівно нічогісінько не змінено, жодної цензури не застосовано. За винятком цього одного місця, де згадка про цензора з його шифром. Тобто цензор відцензурував цензора, а все інше пропустив і дозволив… Мовляв, що хоч собі пиши, але нас не чіпай.