Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами
- Автор: Андрухович Юрий Игоревич, Бойченко Олександр
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Пабулум
- ISBN: 978-966-97790-2-1
- Жанр: Культурология
Электронная книга - «Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами». Краткое содержание книги:
Про народження книжок, про критиків і літературні премії, про навчання літературному ремеслу. Про ритм і чуття мови, про добрий текст, про поезію та прозу. Про російську літературу і про переклад Біблії. Про життя — своє і чуже.
Підслухати ці бесіди — значить глибше пірнути у творчість митців, зазирнути у внутрішню кухню літературного процесу і, можливо, стати його учасником. Хай і дистанційно.
— Але пам’ятаєш?
А: — Ні, бо я не мав потреби знати їх напам’ять.
— А коли пригадуєш собі вірш, то бачиш його графічно, буквами?
А: — Бачу, так.
— Але коли вірш народжується, то у формі звуків, хіба ні?
А: — Ні. Ні. Я бачу ці написані слова. Я казав уже.
— Написані, надруковані на сторінці книги. Цікаво, в новій культурі смартфонів, коли вірші будуть відображатися…
А: — Ти маєш на увазі, з усіма іконками?
— Ні, я не про іконки, я про сторінку, про обсяг. У книзі сторінка — це 5–6 строф, а в смартфоні вже менше. Чи це матиме вплив на поезію?
А: — Це треба питати в інших поетів. Уже, мабуть, з десяток років або й більше в кожній мові, культурі і країні є поети, які пишуть тільки в телефон. З нього ж і читають. Треба запитувати їх. Хтось і колись зробив це перший, і це стало доволі поширеною практикою. На сьогодні смартфон, мабуть, цей допустимий формат збільшує, бо він більший монітор має, ніж мобільники нульових років.
— Коли писали есемесками?
А: — Так, смс-поезія й тому подібне. Але про це краще запитувати самих смс-поетів. Я ще не договорив чогось, на мій погляд, суттєвого. Бо говорив, що я записував начисто, коли вірш уже сформувався, був у мені готовий. І тому, казав, мої чернетки всі в голові. Але насправді я потім уже до записаного вносив усілякі зміни. Тому могли з’являтися варіанти й під час читання напам’ять.
— У поезії були редакторські, не твої, правки?
А: — Ще й які! Але вони значною мірою диктувалися цензурою, а не літературною доцільністю. Тобто диктувалися позалітературними мотивами.
— Цензура — це відома річ. Я, власне, про правки літредактора.
А: — Ти розумієш, що мої збірки всі, крім «Пісень для мертвого півня», створювалися й готувалися ще при цензурі. Лише «Пісні» з’явилися в ситуації цілком вільній, і там уже були винятково мовно-стилістичні правки мого редактора. Натомість усі три збірки з 80-х виходили в ситуації цензури, яка, втім, почала відмирати. Хоч «Екзотичних птахів і рослин» уже, здається, до цензора не носили. Було відчутно, що цензура відмирає, як і вся радянська система. Тому з кожною наступною збіркою я собі дедалі більше дозволяв. Але сказати, що вони виходили у світ якимись ніким не торканими, не правленими, я не можу.
— А ти не хочеш видати їх автентичними?
А: — Та вже видав — під назвою «Листи в Україну». У Малковича.
— І вони у первозданній красі чи тепер ти нинішній все ж підредагував себе тодішнього?
А: — =Там вони такі, якими я хотів їх бачити сьогодні.
— Але це твоя нова редакція. А чи в тебе траплялося таке, як, скажімо, Куліш правив Шевченка, коли редактор додавав окремі фрази?
А: — Маю надію, що ні, що я не переочив чогось такого. Слухай, я можу перелічити усіх редакторів моїх поетичних збірок. Василь Герасим’юк, редактор першої збірки, який мені багато чого понаписував на берегах, але в той же час він не був моїм, скажімо, суперником, а союзником у цій ситуації, тобто він був, як і я, зацікавлений, щоб моя збірка побачила світ. І я неодноразово психував, хотів забрати її з видавництва, а він усе одно наполягав на тому, що я мушу над цим ще попрацювати, мушу знайти такий вираз, таку форму, таке словесне обрамлення, щоб цензор не бачив того, що я насправді сказав. Ну і з іншого боку, в інше вухо мені так само красиво і переконливо говорив Рябчук, може, навіть переконливіше від Василя. Ну і я таки дався йти цим шляхом, щоб таки та збірка вийшла. А вже з другою було цих проблем набагато менше. Вона вийшла у 1989 році, редактором був Василь Осадчий. Також Василь, також поет. І з ним було якесь таке мовчазне порозуміння. Він був за темпераментом такий собі центрально-українець, тобто такий чумацький склад душі, знаєш, так би їхав возом таким і… І я передаю йому той рукопис, кажу, що редаґувати треба, а він на це: «Та що тут редаґувати — все виписано, це довершена форма, тут нема чого влазити!», — і так трохи зневажливо кинув той рукопис набік. А третій був Михайло Василенко, знову ж таки, сам добрий поет. І то вже фактично без цензури йшло, бо книжка вийшла 1991 року. Хоч і був ще Радянський Союз, але вже вони з видавництва нічого до цензорів не носили. Цензура накрилася. Тому на «Екзотичних птахах і рослинах» 1991 року видання немає цензорського підпису-шифру з літерами БФ. Але про першу збірку. Рік 1983-й. Рукопис я, йдучи до війська, передав у видавництво, а точніше, не у видавництво, а до рук Рябчукові, а видавництво вислало йому лист, що вони його запрошують стати рецензентом. Це була така змова своїх. Тому Герасим’юк — союзник у цій ситуації. Бо хлопці затіяли авантюру: «А може, ми ще й цього Андруховича проштовхнемо? Якщо вже й Малкович проліз і ми його видали, то, може, і з Юрком вдасться?». У кожному разі той рукопис, який я подав 1983-го перед військом, і та збірка, яка вийшла у 1985-му, — це доволі різні речі. Починаючи з назви і закінчуючи дуже багатьма рядками. Жодного випадку вживання слова «Бог», «храм», «чорт» — уся, що в мене була, релігійна чи містична лексика — геть. Зберігся один-єдиний ангел з дуже багатьох, які там були, але цей ангел, сказати б, реалістичний, конкретний. Бо це начебто скульптурна оздоба на якомусь там львівському старому балконі. Тому ця зміна між рукописом і виданою збіркою була драматична. Але це такий час — гнилий, поганий час. У 1985-му, коли вийшла моя перша книжка, цензура ще гуляла на повну.