Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2
- Автор: Лавкрафт Говард Филлипс
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2». Краткое содержание книги:
Здається, на якусь мить я просто остовпів. Потім я, як і Пікман, почав дослухатися, і мені здалося, що я чую, ніби хтось біжить, а потім прозвучали якісь крики чи гарчання у напрямку, який я не зміг визначити. Я подумав про величезних пацюків і здригнувся. Тоді залунав приглушений брязкіт, від якого по спині пробігли мурашки, — якийсь зачаєний, ляскітливий звук, хоч я все одно не можу передати словами, що то було. Здавалося, ніби важка дровиняка падає на щось кам’яне чи цегляне. Дерево на цеглу — чому я подумав саме про це?
Тоді звук знову залунав, уже гучніше. Відчулася вібрація, ніби цього разу дерево впало ближче, ніж раніше. Опісля почувся різкий скреготливий звук, нерозбірливі вигуки Пікмана і оглушливий ляскіт, з яким мій друг розрядив усі шість набоїв свого револьвера, хоч звук і вийшов дещо театральним, ніби приборкувач левів стріляв у повітря задля ефекту. Далі приглушений писк чи клекіт і глухий удар. Знову звук удару дерева об камінь, пауза, а тоді двері прочинилися — і тут, мушу зізнатися, я аж підстрибнув від несподіванки. У руці Пікмана, що увійшов до кімнати, димів револьвер, художник проклинав розжирілих пацюків, якими кишів колодязь.
«Біс його знає, що вони тут їдять, Тарбере, — вишкірився він. — Бо ці давні тунелі сполучаються і з кладовищем, і з відьомськими сховками, і з морем. Але хай що то є, воно у них закінчується, і тому вони просто несамовито намагаються видертися нагору. Думаю, їх потривожив твій крик. У таких старих місцинах краще поводитися обережно — наші друзі-гризуни неабияк заважають творити, хоча іноді я думаю, що вони б цілком органічно вписалися в атмосферу і колорит».
Що ж, Еліоте, оце й кінець нашої нічної пригоди. Пікман обіцяв мені показати своє помешкання і — Бог свідок — слова дотримав. Він вивів мене із плетива провулків, здається, з іншого боку, бо у світлі першого вуличного ліхтаря, який нам трапився, я побачив, що ми опинилися на трохи знайомій мені вулиці, забудованій монотонними рядами багатоповерхівок упереміш зі старими будинками. Як виявилося, то була Чартер-стріт, але я почувався надто схвильованим, щоб помітити, де саме ми на неї вийшли. Для міської електрички було вже надто пізно, тож ми пройшлися назад до центру міста через Гановер-стріт. Я пам’ятаю цю прогулянку. З Тремонта ми повернули вгору по Бікон-стріт, після чого попрощалися на розі із Джой-стріт. Більше я ніколи з ним не розмовляв.
Чому я з ним порвав? Май терпіння. Зачекай, поки я замовлю каву. Наче випили немало, але все одно здається, що чогось бракує. Ні — річ була не в картинах, які я там побачив; хоча, присягаюся, їх було б досить, аби перед ним зачинилися двері дев’яти з десяти будинків і клубів Бостона, і, думаю, тебе вже не дивує те, що я більше не заходжу у підвали чи метро. Причиною стала річ, яку я наступного ранку знайшов у кишені свого пальта. Пам’ятаєш той скручений папірець, що був пришпилений до страшного полотна у підвалі; я ще подумав, що то світлина якогось краєвиду, який Пікман хотів зробити тлом для своєї потвори. Тоді, саме коли хотів було його розгорнути, я злякався і, здається, машинально поклав до кишені. А ось і кава — пий чорну, Еліоте, май розум.
Так, саме через той папірець я і порвав з Пікманом; Річардом Аптоном Пікманом, найвеличнішим з усіх відомих мені митців — і з найогиднішою особою, яка будь-коли виривалася з кайданів реального життя й занурювалася у безодню міфів і безумства. Еліоте, старий Рейд мав рацію. Він був не зовсім людиною. Він або народився в лиху годину, або ж знайшов спосіб відімкнути заборонену браму. Зараз це вже байдуже, бо ж він зник — повернувся у славнозвісну темряву, яку він так любив. Зараз, хай лише піде шандельє[44].
Не проси мене пояснити чи поділитися здогадами з приводу того, що я тоді спалив. І не запитуй, що ховалося за тим приглушеним шкряботінням, в якому Пікман поспішив звинуватити щурів. Знаєш, є таємниці, які можуть походити ще з давніх Салемських часів, а Коттон Мезер оповідав і про химерніші речі. Ти ж знаєш, наскільки страхітливо живими були картини Пікмана — і як ми всі дивувалися, звідки він бере ці обличчя.
44
Взагалі слово «шандельє» означає люстру зі свічками або ж підвісний канделябр (до французької прийшло від лат. candela — свічка). Проте у вжитій ГФЛ конструкції, очевидно, мається на увазі людина, обов’язком якої було запалювати свічки.