Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

І тоді, Еліоте, хоч я й належу до тих, кого вулична шантрапа вважає «крутими», але, зізнаюся, від того, що я побачив на стінах тієї кімнати, мені стало зле. Там були його картини, знаєш — ті самі, які він не міг намалювати чи навіть просто показати на Ньюбері-стріт, — він мав рацію, коли казав, що йому потрібно «відпустити себе». Давай вип’ємо — принаймні, мені треба перехилити ще одну!

Немає сенсу казати тобі, на що вони були схожі, бо від того, що не здатні описати жодні слова, віяло нечестивим, диявольським жахом, неймовірною відразою і смородом моральної деградації. Там не було нічого від чудернацьких технік, притаманних Сідні Сайму, нічого від сатурнійських пейзажів і місячних грибів, якими Кларк Ештон Сміт [39]холодить нашу кров. Тлом переважно слугували старі цвинтарі, лісові нетрі, приморські скелі, цегляні тунелі, обшиті панелями стародавні кімнати або голі муровані стіни. Його улюбленою сценою було кладовище Коппз-Хілл, яке вочевидь розташовувалося десь неподалік цього будинку.

Усе безумство і монструозність концентрувалися у постатях на передньому плані — бо зловісне мистецтво Пікмана у своїй демонічності зоставалося портретним. Мало які з цих постатей були цілковито людські, але часто певним чином наближалися до людських. Більшість істот, хоч і двоногих, були згорблені, а обриси їхніх тіл дивно скидалися на собачі. Текстура шкіри більшості з них огидно нагадувала ґуму. Ух! Вони й досі стоять у мене перед очима! Те, що вони робили, — не питай мене про деталі. На більшості картин вони харчувалися — я не казатиму чим. Іноді були зображені цілими зграями на кладовищах чи у підземних тунелях, нерідко змальовані в сутичці за свою здобич — чи, радше, за знайдений скарб. І якими огидно виразними Пікман робив порожні обличчя цих тлінних трофеїв! Траплялися картини, на яких було намальовано, як ці істоти серед ночі застрибують у прочинені вікна чи, вмостившись на грудях поснулих, роздирають їх горлянки. Одне полотно зображало цих істот, які, всівшись колом, кидалися на відьму, повішену на Галловс-Хілл; її мертве обличчя було дивно споріднене з їхнім.

Але не подумай, що мені стало зле лише через тих жахливих істот і краєвиди. Я не трирічна дитина, й раніше теж бачив чимало всякого. Річ була в їхніх обличчях, Еліоте, тих проклятих обличчях, вони шкірились і облизувалися до мене з полотен, ніби були сповнені життя! На Бога, чоловіче, я і справді вірю, що вони були живі! Той мерзенний чаклун розбурхав полум’я пекла своєю фарбою, а його пензлик був чарівною паличкою, що породжувала жахіття. Передай мені карафку, Еліоте!

Там була одна картина, «Урок», — змилуйся, Господи, що я її взагалі бачив! Слухай — можеш собі уявити тих собакоподібних істот, які сидять собі колом на цвинтарі, навчаючи маленьке дитя годуватися так, як вони? Така, гадаю, ціна підміни, — ти ж пам’ятаєш давню легенду про те, як темнолюди[40] залишають своє потомство у колисках, викрадаючи натомість людських дітей. Пікман зобразив те, що трапляється з такими викраденими дітьми, коли вони виростають, і тоді я почав уловлювати страхітливу схожість між обличчями людей і мордами тих істот. Він зобразив увесь жахливий градієнт змін між цілковито нелюдськими і деградованими людськими обличчями, встановлюючи між ними сардонічний зв’язок і еволюцію. Ті собакоподібні потвори вийшли з людської подоби!