Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Мені щось дуже тривожило у цих гидотних ескізах і напівзавершених жахіттях, які шкірилися до мене з кожного кутка кімнати, а коли Пікман раптово стягнув завісу з великого полотна, що стояло в протилежному кінці кімнати, я вже не зміг стримати крику, що рвався назовні, — вже другий цієї ночі. Він відлунював і відлунював у похмурих підземеллях цього старезного, з плямами селітри підвалу, доки я не захлинувся його відголоском, який вдарив у мене спотвореним істеричним реготом. Господи милосердний! Еліоте, я й гадки не маю, скільки там було взято з дійсності, а скільки — з хворої уяви. Не думаю, що на землі можуть існувати подібні видива!

То була величезна, ні на що не схожа почвара, її червоні очі палали, у кістлявих лапах вона тримала те, що колись було людиною, обгризаючи голову так, як дитина гризе льодяник на паличці. Почвара сиділа згорбившись, і з кожною секундою споглядання зростало відчуття того, що будь-якої миті вона може покинути свою жертву і вирушити на пошуки соковитішого бідолахи[43]. Але — будь воно все неладне! Річ була не в самому пекельному образі, не через нього картина ставала концентрованим втіленням мерзоти, — і не в самій постаті, не в її псячій морді із гострими вухами, налитими кров’ю очима, пласким носом і заслиненими губами. Річ була не у його лускатих лапах, і не у вкритому пліснявою тілі, і не в ногах, що закінчувалися ратицями — ні в чому з переліченого, хоча звичайній людині для божевілля було б досить і однієї такої деталі.

Річ була у техніці, Еліоте, у проклятій, диявольській, неприродній техніці! Я сам жива істота, і ніде я більше не бачив полотна, яке б настільки дихало життям. Там був той монстр — він витріщався і жер, жер і витріщався, і я розумів, що тільки ігнорування законів Природи могло б дозволити людині намалювати подібну істоту, не маючи натури, не кинувши хоча б єдиного, короткого погляду в інший світ, недоступний для тих, хто не продав душу Лукавому.

Пришпилений канцелярською кнопкою до вільної частини полотна, біля зображення висів скручений аркуш — гадаю, світлина, з якої Пікман збирався змалювати тло, не менш зловісне, аніж жахіття, яке воно мало вмістити. Я підійшов було, щоб розпрямити папірець і подивитися, що ж там зображено, коли це раптово побачив, що Пікман здригнувся, ніби від пострілу. Він напружено дослухався до всього навколо, ще звідколи мій переляканий вигук пробудив незвичне у цьому темному підвалі відлуння, зараз же, здавалося, його охопив страх, який, непорівнюваний з моїм власним, мав радше реальні підстави, аніж уявні. Він витяг револьвера і жестами попросив мене мовчати, після чого увійшов до основного приміщення підвалу і причинив за собою двері.