Історія без міфів. Бесіди з історії української державності
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-516-204-7
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Краткое содержание книги:
Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.
Проте візантійські імператори відмовили Володимирові в його домаганнях щодо одруження на тій підставі, що він був не християнином, а “поганином”. Ось саме це й стало потрібною зачіпкою для київського володаря: він негайно ж погодився прийняти християнство сам і обіцяв хрестити свій народ. І його, родича імператорів, уже не могли б тоді трактувати як залежного чи неповноцінного правителя.
Домагання Володимира про одруження з царівною викликали спротив братів–імператорів. Адже потрібно було ламати усталену традицію імператорського двору задля цього “поганина” і варвара. Тоді Володимир вдався до військового тиску. Він зі своєю дружиною прийшов у межі Візантійської імперії, у Крим, обложив місто Херсонес (русько–слов’янський Корсунь) і через деякий час, оскільки імператори продовжували чинити опір одруженню Володимира з Анною, взяв це укріплене місто приступом. Як повідомляє літопис, Володимир нахвалявся їм: “А ще єя (Анну) не дасте за мя, то сотворю граду вашому (тобто Константинополю.— Авт.), яко і сьому сотворив”. Виходу в імператорів не було: повсталі полководці наближались до столиці. Імператорський трон хитався і ось–ось мав впасти. Імператори дають згоду на одруження Анни з єдиною умовою: хрещення Володимира.
Він приймає хрещення там само, у Корсуні, певно, у церкві святого Якова, де відбувалося, мабуть, і його вінчання, як гадає М. Брайчевський. Князь повертається до Києва з жоною–царівною, з награбованими багатствами, зі священиками слов’яно–руського походження, котрі приєднались до нього у Корсуні. Володимир прихопив із собою й одну з найбагатших прикрас Херсонеса — бронзову статую чотирьох коней (творіння язичницької доби античності). Згодом цей витвір мистецтва, що полонив своєю красою серце язичника–християнина, прикрашав центр Києва, площу так званого Бабиного торжка (приблизно там, де сучасна Михайлівська площа). А шеститисячний військовий загін русів був відісланий князем на допомогу візантійським імператорам. Уже в жовтні наступного 989 р. під Хрисополем, поблизу Константинополя, він брав участь у битві із заколотниками. Війська збунтованих полководців були повністю розгромлені — імператорський трон порятовано.
Від цього часу розпочинається стабільне існування імперії протягом тривалого періоду. А Київська держава, як бачимо, дістала християнство як рівноправна доброзичлива сусідка і союзниця Візантії, про що мріяли і до чого прагнули попередні володарі русів.
Прибувши до Києва, Володимир розпочав приготування для хрещення киян і всієї держави. Він дає наказ усім мешканцям Києва прибути до річки Почайни та зайти у воду. Наказ був достатньо грізний і рішучий. Князь погрожував: хто не послухається його, хай це буде “багатий чи бідний, жебрак чи раб”, і не з’явиться біля Почайни — “противник мені да буде”. Як бачимо, хрещення відбувалось під тиском Володимирової влади і сили. Хоча за традицією вся церковна література твердить, ніби всі кияни з великою радістю приймали це хрещення. Далебі, ні.
Це була драматична ситуація як для киян, так і для багатьох східнослов’янських міст. Прадавні захисники полян–русів — кумир Перун бог–громовержець, та інші статуї були стягнуті зі священного пагорба. Володимир наказав прив’язати Перуна до коней, а далі приставив, як оповідає літописець, до нього дванадцять мужів, які бігли слідом за Перуном, били його “желєзієм”. Це робилося “на поруганіє бісу”, який нібито через Перуна намагався “прельстити” людей.
Люди бігли слідом за дерев’яною колодою, на якій був висічений образ Перуна, плакали, рвали на собі волосся. І коли цей дерев’яний кумир був скинутий у Дніпро, він довго плив на хвилях, а люди все бігли берегом і кричали: “Видибай! Видибай!” — тобто випірни, випірни. І скоро хвилі Дніпра викинули дерев’яного кумира на рінь — на мілину — поблизу сучасного Видубицького монастиря. Колись ця місцевість, певно, називалась Видибичі, тобто місце, де “видибав”, за літописом, Перун. І тут, напевно, таємно було відроджене капище цьому богові.
Як установив академік Б. Рибаков, згодом християнська церква завжди ставила свої храми на місці колишніх язичницьких требищ, щоб утвердити свою перемогу над поганською вірою. Тож згодом на місці, де “видибав” Перун і виріс Видубицький (ймовірно, первісне Видибицький) монастир.
Поступово хрещення поширюється на всю територію Київської держави. Дядько Володимира Добриня хрестив силою меча Новгород. Нова віра повільно входить у свідомість, поступово вживається в попередній світогляд слов’янського населення, переплітається з ним і співіснує. Цей багатовіковий процес призвів до витворення своєрідного двовір’я, коли поряд із язичницькими уявленнями про світ, поряд із старими звичаями і традиціями населення переймало й церковні християнські обряди. Це було унікальним і своєрідним явищем у духовному житті слов’янських племен, що входили до складу Київської держави, яке збереглось і до наших днів.