І тим, що в гробах
- Автор: Бондарь Андрей
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-304-5
- Жанр: Малые литературные формы прозы
Электронная книга - «І тим, що в гробах». Краткое содержание книги:
Саме тому «І тим, що в гробах» припаде до душі навіть найвибагливішим читачам.
Гадаю, футбол був якщо не різновидом, то точно замінником релігії в нашій атеїстичній країні. Його феноменальність полягала в тому, що він був чистим одкровенням — найбезглуздішою і найбезсенсовішою справою, якій люди раптом надали величезного значення. Бо що може бути примітивнішим за копання м’яча ногами? Що взагалі робить людина ногами, крім ходьби? Вона копає м’яч і намагається забити його у ворота з допомогою партнерів по команді. Мета проста: забити якнайбільше і якнайменше пропустити. По суті, це нічим не відрізняється від будь-якої іншої командної гри з м’ячем. Але чомусь саме футболу належить абсолютна першість — до такої міри, що можна сміливо стверджувати: існує футбол і десь на периферії імперії розваг — увесь інший спорт, включно з зимовою та літньою олімпіадами, тенісним турніром «Роллан Ґаррос» і чемпіонатом світу з хокею, які нікому у світі, правду кажучи, не потрібні.
Дивна річ, я займався у футбольній секції від восьми до п’ятнадцяти років. Цілих сім років свого життя я всерйоз планував стати футболістом. Однак парадокс полягає в тому, що ніколи у справжній футбол на траві я так жодного разу й не зіграв. Я був одним із містечкових майстрів усіх видів футболу, крім головного. Я ганяв м’яча з дворовими хлопцями за трансформаторною будкою. Я грав на асфальті, збиваючи стопи до мозолів. Я грав на земляному ґрунті, ковтаючи пил. Я грав на мотобольному полі, всипаному дрібного колючою мучкою. Я грав на снігу, де не видно було ні розмітки, ні власних ніг. Я грав у багнюці в Калуші Івано-Франківської області, хоч нам казали, що це футбольний ґазон. Я грав на піску, кризі, танковому полігоні, у шкірвендиспансері і в лісопарку. Я грав на дерев’яних дошках спортзали та м’яких матах. Я грав без аутів, офсайдів і кутових. Я грав дуже часто навіть без воротарів. Але зіграти на траві мені ніколи так толком і не довелося.
Мій футбол, крім усього іншого, ще й великий обман, профанація, щось зовсім інше — іноді девіація, а іноді й повне його заперечення. Жодної дисципліни, жодного тренера, жодних установок на гру, жодного ліміту часу — повна імпровізація і плювання на принципи та правила. Гра до останнього поту і до першої крові. В моєму футболі було можливе все. Якось ми вибили м’яч за межі нашого майданчика. І один із нас пішов його шукати. Він довго нишпорив і раптом зупинився як укопаний. Там, у високій траві, замість м’яча лежав ще свіжий труп чоловіка. Тому коли кажуть, що футбол — це життя, я згадую цей трохи кумедний випадок і про себе додаю: «І смерть також».
Єдине, що поєднувало мій недофутбол із футболом великим — це процес копання і забивання. І коли я дивлюся справжній футбол, то насправді не знаю, що воно таке. Хоч інколи мені і здається, що я дуже добре його розумію і відчуваю. Але насправді це сфера моєї найменшої обізнаності. Мені не дано канонічної форми цього виду спорту в безпосередньому досвіді, але дано всі інші його різновиди. В моєму дитинстві наївний, дворовий футбол називали «дирдиром». Етимологія і значення цього «полінезійського» слова мені зовсім не відомі, але я припускаю, що щось серйозне «дирдиром» не назвали б. Воно чимось схоже на дитяче белькотіння або на пердіння, на стан первісної безжурності або на веселу розвагу. Загальним місцем є уявлення про футбол як про гру колективну. І весь його пафос — це командна гра, де один за всіх і всі за одного. В моєму конкретному випадку футбол виявився способом реалізації індивідуальної основи. Найчастіше мені кричали: «Бондар, дай пас!» Але я любив «мотатися», часто перетворюючи командну гру на єдиноборство. Десь там, далеко, були ворота, в які принагідно можна було поцілити, але важливішим був процес — фінти, мотання, піжонство, самомилування і самонасолода. По суті, я руйнував футбол. Напевно, заради того, щоб він не зруйнував мене.
Саме тому, думаю, я й не став футболістом. Бо якби став, то був би дуже посереднім футболістом, яких і так в українському футболі не бракує. Хоч якби все склалося на користь футболу, невідомо, чи я взагалі б зумів зв’язати докупи три слова. А якби зумів, то, як і тепер, скажу їх із повною відповідальністю і святою впевненістю: «“Динамо Київ” — чемпіон».